Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

і пан Аляб’єв. Ми знали, що він їздив до командувача Південно-Східного фронту Олексія Брусилова з вимогою направити резерв військ у Петроград, щоб повернути царя до влади. Ми збиралися арештувати Аляб’єва, але він зміг переконати наше керівництво, що виїде за межі країни і припинить політичну діяльність. Думаю, взяли своє і гроші. Так чи інакше, але нам було наказано не заважати виїзду. Але керівництво наказало прослідкувати за ним та його контактами за кордоном. Були побоювання, що Аляб’єв спробує організувати якийсь монархістський рух. Ось і все.

— Але чому ви прийшли в каюту Аляб’єва?

— Я вирішив, що якщо зможу конфіскувати — звісно, на користь нашого Отєчєства, — гроші Аляб’єва, то унеможливлю підривну діяльність за кордоном. Тому вирішив провести реквізицію коштів і золота.

— Чорт забирай, Іване Карповичу, оце так товариство! Втікач-багатій, месниця, більшовик, урядовий агент! — Борис закрутив головою.

— Не забувайте ще про бандита і найкращого сищика імперії, які виступають у дивовижному тандемі, — сказав Волков, або ж Котомкін.

— Що ж, пане Аляб’єв, тепер послухаємо вас.

— На відміну від цих людей, я говорив і говорю тільки правду. Ми з племінницею і секретарем ні від кого не тікаємо, а їдемо до Святої землі, щоб молитися за Росію та її законного правителя, государя Миколу Другого. Спасіння Отєчєства — наша єдина мета, нічого іншого ми не бажаємо. Всі ці балачки про злочини, які я начебто коїв, — лише прикриття для цих негідників, які хочуть обікрасти мене. Я мушу їх розчарувати — у мене немає скарбів, які вони намріяли. Звісно, деякі гроші на дорогу до Святої землі й тамтешнє перебування в мене є. Але ані великих сум, ані золота чи коштовностей я не везу, — спокійно сказав Аляб’єв.

— Бреше! — в один голос вигукнули Сара й Котомкін, а Сільванський кивнув.

— Може, проведемо обшук? — спитав Борис.

— На яких підставах? — захвилювався Аляб’єв. — Я чесний громадянин нашого Отєчєства, до якого немає претензій у поліції чи суду. Подивіться, хто мене звинувачує! Божевільна, що вбила офіцера! Більшовик-грабіжник! І агент Тимчасового уряду, незаконного і підлого, того самого, який позбавив нашого государя трону! Іване Карповичу, захистіть мене від цих образливих звинувачень!

— Я все одно вб’ю тебе. — Сара посміхнулася.

— А я заберу твої гроші. — Котомкін посміхнувся.

— Гроші слід конфіскувати, щоб ви не завдали шкоди новій Росії, — кивнув Сільванський.

— Іване Карповичу, здається, ці троє хочуть перебрати на себе повноваження суду! — крикнув Аляб’єв.

— Іване Карповичу, здається, я можу запропонувати варіант, який влаштує всіх, — сказав Котомкін і підвівся. Борис наставив кольт, Котомкін підняв руки. — Спокійно, спокійно! Так ось, Іване Карповичу, дивіться, яка ситуація. У тому, що Аляб’єв злочинець і заслуговує на покарання, сумнівів немає. Сара хоче його голову. Вона її отримає. Це задовольняє і пана Сільванського, якому було доручено нейтралізувати Аляб’єва. А що може краще нейтралізувати, ніж загибель? Нарешті, я візьму гроші Аляб’єва. Ось так усі будуть задоволені.

— А ми? — несподівано спитала племінниця Аляб’єва. Всі здивовано подивилися на неї. Аляб’єв теж.

— Дівчинко, не лізь у розмову старших, — сказав Котомкін.

— Це наші гроші, — відповіла племінниця.

— Це мої гроші! — аж заревів Аляб’єв і потягнувся до дівчини, щоб ударити її. Виглядало так, наче він робив це й раніше. Дуже здивувався, коли дівчина несподівано вихопили «велодог». Ще більше здивувався, коли вистрелила йому в обличчя. Двічі. Аляб’єв скрикнув і завалився на підлогу. Дівчина навела «велодог» на отетерілого Котомкіна.

— Це наші гроші, — повторила вона.

— Чорт, що ти зробила! Це я мусила вбити його! — закричала Сара. — Я! Я присягалася помститися!

Вона кинулася до Бориса, в якого від подиву аж щелепа відпала.

— Віддай мені пістолет! Я дострелю того покидька! Він іще живий! — кричала Сара. Борис відштовхнув її. Сара кинулися до Аляб’єва і стала душити.

— Припиніть, він мертвий! — наказав я. Сара вдарила його по обличчю, плюнула, почала проклинати. На це страшно було дивитися. Нарешті відійшла. Я дивився на дівчину з «велодогом».

— Поклади зброю, — сказав Борис.

— Ні!

— Хто ти така? — спитав я.

— Мене звати Алевтина. Цей покидьок — вона кивнула в бік Аляб’єва — вимагав, щоб я називалася Анною-Марією. Розповідав усім, що я француженка. А коли вирішив тікати, призначив своєю племінницею.

— Ти була його коханкою?

— Так. Він купив мене. У батьків. Заплатив стільки, що вони змогли купити коня і корову. Для селян дуже важливо мати коня і корову, для цього можна віддати одну доньку з сімох. Мені було десять років. Найняв виховательку, яка вчила французької. Хотів, щоб у нього була коханка-француженка. У нього були гроші, щоб завести собі бонну, але біда в тому, що з ними він не міг робити все, що хотів. А зі мною — міг. І робив.

Вона говорила це спокійно, без сліз чи тремтіння у голосі. Всі ошелешено слухали.

— Ми давно хотіли вбити його. Але розуміли, що нас спіймають. Володя боявся, він і зараз боїться. Та я пообіцяла собі, що ми вб’ємо його в цій подорожі. Вб’ємо й забудемо назавжди. Але