Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Вже досить пізно. Я піду.

Максим хотів попросити її залишитись.

— Я викличу тобі таксі. 

— Не треба, — Ярина хитнула головою та попрямувала до дверей. — Хочу прогулятися, — вона завмерла, ніби хотіла ще щось додати. Перепросити. — Дякую за вечір. Бувай, — Ярина тихо видихнула, розвернулась та сковзнула до коридору, де швидко взулась й ледь не вибігла з квартири.

Вона блукала в лабіринті малознайомих будівель й думала, що, можливо, неправильно відреагувала. От що їй коштувало сказати те саме у відповідь, продовжити приємний вечір та заночувати у шикарній квартирі в центрі? Буквально кількох секунд життя. 

Зрештою, як і вибрати нормальний університет та цікавішу спеціальність…

А з іншого боку — може дарма вона взагалі погодилась на ці стосунки? Варто було б спочатку розібратися з почуттями до Костянтина. А вже потім псувати життя іншому нещасному. Але як багато стосунків починаються саме з кохання, а не симпатії? Хіба почуття не можуть з'явитися в процесі? 

Хоча, звідки їй знати, якщо у неї навіть нормальних стосунків не було. Кликали на каву, залицялися, зникали… 

Втім всі помилки, про які доведеться шкодувати до кінця життя — ще попереду!

Ярина увійшла до під'їзду, в якому досі ніхто не вкрутив лампочку. Може, самій заїхати за новою? Бо це ж не діло ходити по темному й чекати на новий напад. 

Вона повернулася до квартири, перевдягнулась й меланхолійно розвалилась на ліжку. Годину вона не робила нічого корисного, аж поки погляд не відірвався від екрана смартфона й не зачепився за голі стіни. Ярина втомилась лежати, тому погуглила як правильно ґрунтувати стіни й відкрила подароване Максимом відро потрібної суміші. Та не встигла вона вмочити валик в ґрунтовку й усвідомити, що не має, куди його покласти, якщо під час роботи доведеться відійти, як у двері подзвонили.

Ярина розгубилась й оскільки ні на кого не чекала про всяк випадок тихо вимкнула світло. Ніби крізь двері хтось міг побачити її. За хвилину, яку вона намагалась не рухатися, пролунав черговий наполегливий дзвінок. Раптом на смартфоні висвітився беззвучний вхідний виклик від Сергія. Невідомо, що саме стукнуло їй в голову, але мимоволі вона зіставила це з дзвінками у двері й припустила, що той телефонує, щоб його впустили.

— Сергію, надалі, будь ласка…

Ярина не встигла ані закінчити речення, ані побачити вечірнього гостя, якому відчинила двері. Вона лише відчула біль в голові й майже одразу втратила свідомість.

Тим часом Максим, як і Ярина дорогою додому, обдумував доцільність стосунків, чого очікував та не отримав. Ярина постійно реагувала не так, як він звик — шаблонні дії та сценарії не працювали. Але працювала їжа.

Він шкодував через те як відреагував. Але якраз тому, що звичне не працювало, якісь раптові дії та реакції здавалися неправильними та… щирими. 

Ярина не відповіла на повідомлення, чи повернулася додому, не побажала добраніч та проігнорувала вибачення. Максим чув про уникаючий тип прив'язаності, але вперше бачив відсутність реакції на його перші кроки ще й після того, як дівчина усвідомила рівень його статків.

Вранці він періодично перевіряв месенджер — жодної відповіді. За десять хвилин після початку робочого дня той самий помічник, який минулого вечора залишався з Сергієм та Костянтином, приніс пакет надрукованих документів та повідомив про незаплановану операцію:

— … Можливо, система не бачить згоду пацієнтки. Але мені здалася дивною така терміновість, — він простягнув бланки та аналізи, що підтверджували спорідненість донора та реципієнта.

Аркуш затрусився в руках Максима, а перед очима все попливло, коли він побачив ім'я та прізвище донора.

Наступні кілька годин минули наче в тумані. Максим насилу міг пригадати як біг коридорами, як влетів до операційної та випадково порізав долоню скальпелем. Проте йому пощастило встигнути на самий початок.

Важкі штори не пропускали сонячні промені до кімнати. Ярина в'яло заворушилась на ліжку та тихо застогнала. Вона ледь розплющила очі та спробувала піднятися на ліктях, але голова запаморочилась, й довелося опустити голову на подушку. Вперше в житті у неї продовжувало паморочитися навіть у горизонтальному положенні.

Максим, що сидів поруч на ліжку, м'яко торкнувся її плеча:

— Не підводься, — Ярина вперто відсунулась та поповзла до іншого краю ліжка. — Тобі не варто вста…

Характерний звук перервав його на половині слова. Її знудило на підлогу. 

— Не хвилюйся, я зараз усе приберу.

Це було дуже мило, але на хвилювання вона однаково не мала сил.

За п’ять хвилин Максим вимив підлогу та про всяк випадок приніс порожнє відро. Ярина притисла до себе ковдру й, поки намагалась зручно всістися, висловилась такими словами, яких він ніколи не очікував від неї почути.

— Мабуть, я вчора отруїлася, — вона озирнулась, ніби тільки усвідомила, що знову опинилась у Максима вдома. А в цій кімнаті на стіні висів телевізор.

— А у тебе нічого не болить?

Ярина скорчила гримасу:

— Болить. Але соромно зізнатися, де саме.