Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

Маллік повів його до себе з думкою здати в лікарню, але спершу подзвонив спитати поради в Ґерайнта Вінна. Той розлютився. Сказав нізащо не викликати «швидку».

— Що, аж так? — насупився Страйк.

— Зі слів Малліка виходить, Вінн боявся, що історія Біллі зашкодить його власній репутації. Він не хотів, щоб хворий на голову волоцюга каламутив воду. Зірвався на Малліка, що той повів Біллі до будинку, власниками якого є Вінни, наказав негайно викинути його назад на вулицю. Проблема в тому...

— ...що Біллі не схотів іти,— відповів Страйк.

— Саме так. Маллік каже, що Біллі був, вочевидь, не при собі й гадав, що його утримують проти волі. Скрутився на підлозі у ванній і не йшов. Хай там що,— Лейборн глибоко зітхнув,— Маллікові набридло прикривати Віннів. Він підтвердив, що в ранок смерті Чизвелла Ґерайнт був не з ним. Пізніше Вінн сказав Малліку — і натиснув на нього, змусив брехати,— що йому подзвонили з нагальної справи, тож довелося йти з дому о шостій ранку.

— Ви відстежили дзвінок? — спитав Страйк.

Лейборн узяв роздруківку телефонних дзвінків, перебрав, тоді простягнув Страйкові двійко сторінок з позначками.

— Ось. Одноразові мобільники,— відповів Лейборн.— Поки що виявили три різні номери. Гадаю, їх там більше. Використовували строго по одному разу кожен, інших дзвінків, крім цих відзначених, не знайти. Спланували за кілька місяців. З одного телефону дзвонили того ранку Віннові, ще з двох — Кінварі Чизвелл протягом останніх тижнів. Вона «не пригадує», хто то був, але обидва рази — ось, бачите? — розмовляла з цим невідомим понад годину.

— А що каже сам Вінн? — спитав Страйк.

— Закрився, мов устриця в мушлі,— відповів Лейборн.— Але не хвилюйся, ми його розробляємо. Не кожну порнозірку дрюкали, як дрюкають того Ґерайнта В... даруй, любонько,— сказав Лейборн до Робін, якій те вибачення здалося більш образливим, ніж сказане доти.— Але ти мене зрозумів. Ось-ось розколеться. В кожну дірку його... мгм,— знову осікся він.— Цікавить мене те,— заговорив знову,— скільки знала його дружина. Дивна жінка.

— В якому плані? — спитала Робін.

— О, ну як сказати. Гадаю, вона трохи переграє з оцим,— Лейборн показав на очі.— Дуже важко повірити, що вона була не в курсі його планів.

— Якщо вже говоримо про людей, які не в курсі справ своїх других половин,— утрутився Страйк, помітивши войовничий блиск в очах Робін,— а як там справи в нашої подруги Флік?

— А, там поступ чималий,— відповів Лейборн.— Батьки дуже допомогли. Вони обидва адвокати й заохочують її до співпраці. Вона визнала, що прибирала в Чизвелла, що вкрала записку та встигла прийняти ящик з шампанським, перш ніж Чизвелл відмовився від її послуг. Сказала, що поставила ящик у буфет на кухні.

— А хто його доставив?

— Флік не пам’ятає. Дізнаємося. Кур’єрська доставка, яку, не сумніваюся, замовили з іншого одноразового телефону.

— А що кредитка?

— Оце ти теж влучно помітив,— визнав Лейборн.— Ми не знали про зникнення кредитної картки. Зате сьогодні вранці отримали інформацію з банку. Того самого дня, коли подружка Флік виявила, що картку вкрадено, хтось придбав з неї ящик шампанського і ще мотлоху на кілька сотень на «Амазоні» з доставкою на адресу у фешенебельному Майда-Вейлі. Замовлення ніхто не прийняв, тож його повернули на пункт, і того самого дня все забрала людина з повідомленням про нездійснену доставку. Ми намагаємося знайти працівників, які бачили ту людину, і з’ясувати, що ж там таке замовили, але ставлю на балон з гелієм, шланг і латексні рукавички. Все спланували наперед. За кілька місяців.

— А з цим що? — спитав Страйк, указуючи на ксерокс записки з почерком Чизвелла у поліетиленовому пакеті.— Флік вам уже пояснила, нащо вкрала папірець?

— Сказала, що побачила ім’я «Білл» і подумала, що йдеться про брата її бойфренда,— відповів Лейборн.— Така іронія, га? Якби не поцупила, ми б і близько не так швидко це все розплутали, га?

Робін подумала, що це дуже сміливе «ми», бо «розплутав» усе Страйк; він нарешті розколовся щодо значення Чизвеллової записки, коли поверталися до Лондона з Чизвелл-гаузу.

— Робін теж не остання людина в цьому,— сказав Страйк.— Вона знайшла записку, помітила «Блан-де-Блан» і «гранд-вітару». Я просто склав докупи факти, які й так уже були Переді мною.

— Ну, ми тобі дихали в потилицю,— неуважно почухав черево Лейборн.— Упевнений, ми б самі допетрали.

У Робін у кишені знову завібрував мобільний. Цього разу дзвонили.

— Маю відповісти. Тут є де...

— Отам,— підказав Лейборн і відчинив бічні двері.

За ними виявилася крихітна комірчина з ксероксом і віконцем, затуленим жалюзі. Робін зачинила двері, щоб не заважали чужі розмови, і прийняла дзвінок.

— Привіт, Capo.

— Привіт,— відповіла Сара Шедлок.

Тон зовсім не був схожий на звичний тон Сари, яку Робін знала ці дев’ять років: впевнену в собі пафосну білявку, яка все чекала — від юначих років,— що у стосунках Метью з давньою подружкою намітиться якась тріщина. Всі ці роки вона була поруч: хихотіла, коли Метью жартував, торкалася його руки, ставила багатозначні питання про стосунки Робін зі Страйком і зустрічалася з іншими чоловіками, обравши кінець кінцем бідолашного зануду Тома, який мав добру роботу й лисину і купував Сарі каблучки й сережки з діамантами, але так і не приспав у ній потяг до Метью Канліффа.

Сьогодні від її самовпевненості й сліду не лишилося.

— Ну, я спитала двох експертів,— нажаханим, ламким голосом сказала вона,— і вони точно не можуть визначити, адже фото на телефон...

— Це очевидно,— холодно відповіла Робін.— Я в повідомленні написала, що й не чекаю точної відповіді. Нам не треба твердої оцінки й визначення автора. Нам тільки потрібно знати, чи може хтось реально вважати...

— Тоді так,— відповіла Сара.— Один з експертів аж зрадів. У одному старому записнику згадується кобила з мертвим лошам, але власне картину так і не знайшли...

— В чиєму записнику?

— Ой, вибач,— промекала Сара. Ніколи поруч з Робін вона не говорила так мляво й злякано.— В записнику Стаббса.

— А якщо це таки картина Стаббса? — спитала Робін, визирнувши з вікна на «Пір’я» — паб, де вони часом пили зі Страйком.

— Ну,