Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

тісному братерстві? Нам слід повернути на захід разом із Боромиром і втрутитись у війни Ґондору, чи повернути на схід до Страху і Тіні, чи братство наше розпадеться, і кожен піде тим шляхом, який сам собі вибере? Хоч би що ми вирішили, зробити це треба швидко. Затримуватися тут надовго не можна. Ми знаємо, що вороги — на східному березі, та, боюсь, орки могли вже й сюди перебратися через воду.

Запала тривала мовчанка, ніхто не подавав голосу і не рухався.

— Що ж, Фродо, — озвався нарешті Араґорн. — Здається, тягар цього рішення лежить на тобі. Рада призначила тебе Носієм. Лише ти можеш обирати свій шлях. У цьому я тобі не порадник. Я не Ґандальф і, хоча намагався виконувати його роль, я не знаю, який задум чи надію він приберіг для цієї години, якщо взагалі їх мав. Найімовірніше, навіть якби він був зараз із нами, вирішувати все одно довелося би тобі. Така твоя доля.

Фродо відповів не відразу. І говорив він повільно.

— Я знаю, що нам слід поспішати, проте не можу зробити вибір. Тягар цей — важкий. Дайте мені ще годину, і тоді я вирішу. Залиште мене на самоті!

Араґорн поглянув на нього з добротою і з жалем.

— Гаразд, Фродо, сину Дроґо, — мовив він. — Ти отримаєш годину усамітнення. А ми затримаємося тут іще на трохи. Проте не відходь далеко, щоби ти міг почути наш клич.

Фродо якусь мить сидів, похиливши голову. Сем, який із великою тривогою стежив за своїм господарем, похитав головою і прошепотів:

— Тут усе просто, як із гори збігти, та не годиться Семові Груничу тулити в розмову своїх п’ять копійок простісінько зараз.

По хвилі Фродо підвівся й пішов геть, а Сем помітив, що тим часом як інші стримувалися і намагалися не дивитися на його пана, Боромирові очі пильно стежили за Фродо, поки той не зникнув серед дерев біля підніжжя Амон-Гену.

Спершу Фродо безцільно блукав у лісі, та перегодом виявив, що ноги несуть його до схилів пагорба. Він натрапив на стежку — мізерні залишки колишньої дороги. У стрімчаках хтось колись витесав східці, та тепер вони були вже потріскані, майже зруйновані, розколоті корінням дерев. Якусь відстань він здолав, навіть не задумуючись, куди йде, доки дістався до трав’янистої галявини. Довкіл неї росла горобина, а в центрі лежав широкий плаский камінь. Цей невеликий гірський луг був відкритий зі сходу, тож зараз його осявали ранкові промені сонця. Фродо спинився і поглянув на Ріку далеко внизу, на Тол-Брандір і на птахів, які кружляли в широкому повітряному просторі поміж ним і неходженим островом. Голос Рауросу нагадував могутній рев, перемішаний з глибоким ритмічним стугонінням.

Гобіт присів на камінь і, сперши підборіддя на руки, дивився у східному напрямку, хоча мало що міг там побачити. Усе, що трапилося, відколи Більбо покинув Шир, знову промайнуло в нього перед очима, він пригадував і роздумував над усіма Ґандальфовими словами, які збереглись у його пам’яті. Час минав, але Фродо ні на крок не наблизився до вибору.

Зненацька він отямився від задуми: гобіта пронизало дивне відчуття, ніби позаду нього хтось є, ніби його буквально свердлить неприязний погляд. Він зірвався на ноги й озирнувся: проте, на свій подив, побачив лише Боромира з усміхненим і добрим обличчям.

— Я боявся за тебе, Фродо, — сказав той, підходячи. — Якщо Араґорн правий і десь тут поблизу є орки, тоді нікому з нас не слід блукати одинцем, а тобі — найменше: від тебе залежить дуже багато. А в мене на серці теж тяжко. Можна я побуду з тобою, і ми трохи поговоримо, раз уже я тебе знайшов? Це мене втішить. Коли в розмові бере участь багато люду, вона перетворюється на нескінченну суперечку. А вдвох, спільно, легше знайти мудре рішення.

— Ти добрий, — відповів Фродо. — Та я не думаю, що бесіда мені допоможе. Я знаю, що повинен робити, проте боюся зробити це, Боромире, — боюся.

Боромир стояв мовчки. Раурос невпинно ревів. У гіллі дерев шепотів вітер. Фродо здригнувся, бо зненацька Боромир підійшов і сів поруч із ним.

— Ти впевнений, що не страждаєш без потреби? — запитав він. — Я хочу тобі допомогти. Щоби зробити цей складний вибір, тобі потрібна порада. Приймеш мою?

— Гадаю, я вже знаю, що ти порадиш мені, Боромире, — відказав Фродо. — І то було би мудро, якби проти цього мене не застерігало серце.

— Застерігало? Застерігало проти чого? — випалив Боромир.

— Проти затримки. Проти шляху, що здається легшим. Проти відмови від тягаря, покладеного на мене. Проти... ну, якщо вже я почав говорити, проти віри в силу й у правдивість людей.

— Але та сила довго захищала ваш маленький далекий край, хоча ви і не знали про те.

— Я не сумніваюсь у відвазі твого народу. Та світ змінюється. Стіни Мінас-Тіріта, може, й міцні, проте не неприступні. Коли вони впадуть — що тоді?

— Ми мужньо загинемо у бою. Проте є ще надія, що вони не впадуть.

— Доки існує Перстень, надії немає, — сказав Фродо.

— Ех! Перстень! — мовив Боромир, і очі його засвітилися. — Перстень! Хіба не дивна доля: терпіти стільки страху та сумнівів через таку маленьку річ? Таку маленьку річ! Я бачив його тільки мить в Ельрондовім домі. Можна мені ще раз поглянути на нього?

Фродо звів погляд, і у нього похололо серце. Він помітив дивний блиск в очах Боромира, хоча його обличчя залишалося добрим і приязним.

— Нехай він буде у сховку, — відповів гобіт.

— Як хочеш. Мені байдуже, — сказав Боромир. — Але хіба вже й поговорити про нього не можна? Ти, здається, думаєш про його силу в руках Ворога: коли Перстень використають на зло, а не на добро. Світ змінюється, кажеш ти. Мінас-Тіріт упаде, якщо Перстень уціліє. Але чому? Так могло би бути, якби Перстень був у Ворога. Проте він у нас.

— Хіба ти не був на Раді? — й собі запитав Фродо. — Тому що ми не можемо ним скористатися, адже все, що зроблено з його допомогою, обертається на зло.

Боромир підвівся і почав нервово крокувати туди-сюди.

— Отже, ти йдеш далі, — скрикнув він. — Ґандальф, Ельронд — усі вони навчили тебе так говорити. Щодо себе вони, можливо, і праві. Ці