Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

знак застереження; у правиці кожен тримав сокиру; на голові в кожного були надкришений шолом і корона. На цих мовчазних вартових давно зниклого королівства і досі спочивали влада та міць. Фродо охопили страх і містичний трепет, він накрився, заплющив очі й не смів бодай глянути вгору, доки човен пропливав між Стовпами. Навіть Боромир схилив голову, коли вони мчали, вутлі й тремтливі, мов дрібні листочки, попід нетлінною тінню варти Нуменору. Так мандрівників поглинуло чорне провалля Брами.

Обабіч на невідому висоту стрімко здіймалися смертоносні кручі. Удалині сіріло небо. Чорні води ревіли та відлунювали, понад ними волав вітер. Фродо, притиснувши голову до колін, чув, як попереду буркоче і стогне Сем:

— Оце місце! Жахливе місце! Тільки випустіть мене з цього човна — і я ніколи не намочу й пальця на нозі, навіть у калюжі, не те що в ріці!

— Не бійся! — озвався незнайомий голос позаду.

Фродо озирнувся і побачив Бурлаку, який уже Бурлакою не був: битий негодою блукач зникнув. Натомість при стерні сидів Араґорн, син Араґорна, гордий і поставний, котрий вів човен уперед, майстерно орудуючи веслом; каптур злетів йому з голови, темне волосся розмаялося на вітрі, в очах променіло світло: король повертався з вигнання до рідної землі.

— Не бійся! — повторив він. — Довго я прагнув побачити камінні подоби Ісільдура й Анаріона — давніх моїх повелителів. Попід їхньою тінню Елесарові, Ельфійському самоцвітові, синові Араґорна з Дому Валандила, Ісільдурового сина, спадкоємцеві Елендила, лякатися нічого!

Потому світло його очей пригасло й він промовив сам до себе:

— Якби ж то Ґандальф був тут! Серце моє поривається до Мінас-Анора та до стін рідного міста! Проте куди мені тепер іти?

Провалля було довге і темне, там гудів вітер, клекотала вода, відлунювало каміння. Шлях почасти звертав на захід, тож спочатку попереду було цілком темно; та незабаром Фродо помітив оддалік високу світлу пройму, яка дедалі більшала. Вона хутко наближалась, і раптом їхні човни вихопилися крізь неї на чисте яскраве світло.

Сонце, яке давно вже перевалило за полудень, сяяло у вітряному небі. Затиснуті скелями води розлились, утворивши довге овальне озеро, тьмяний Нен-Гітоель, який обступали стрімкі сірі пагорби, чиї схили поросли деревами, а маківки були голі й холодно відсвічували на сонці. На далекому південному краї здіймалися три шпилі. Середній трохи видавався вперед порівняно з іншими і стояв осібно, мов острів у воді, довкола якого прудка Ріка розкинула свої побляклі мерехтливі рукави. Здалека з вітром долинуло густе, розкотисте ревіння: подібне на удар грому та його принесене відлуння.

— Узріть Тол-Брандір! — сказав Араґорн, указуючи на південь, на високий пік. — Ліворуч стоїть Амон-Лав, а праворуч — Амон-Ген, Пагорби Слуху та Зору. У дні могутніх королів на них стояли високі престоли й була варта. Й розповідають, що в ті часи на Тол-Брандір ніколи не ступала нога звіра чи чужинця. Ми дістанемося до них, перш ніж западуть нічні тіні. Я чую невтомний голос Рауросу, що кличе нас.

Загін трохи перепочив, доки течія посередині озера несла човни на південь. Скориставшись цим, мандрівники трохи перехопили, а тоді знову взялися за весла і прискорили рух човнів. Схили пагорбів на заході накрила пітьма, сонце стало круглим і червоним. Подекуди вигулькували затуманені зорі. Три шпилі бовваніли попереду, темніючи в сутінках. Раурос ревів на повен голос. Доки подорожні нарешті дісталися до тіні пагорбів, на пливких водах уже гойдалася ніч.

Завершився десятий день їхніх мандрів. Дикий Край залишився позаду. Тепер вони хоч-не-хоч мусили обирати між шляхами на схід і на захід. Починався останній етап Виправи.

Розділ 10

Братство розпадається

раґорн повів усіх до правого рукава Ріки. Там, на західному її боці, в затінку Тол-Брандіру збігав од підніжжя Амон-Гену і до води зелений луг. За ним здіймалися перші схили пагорба, порослого деревами, й дерева ті шерегом тяглися на захід уздовж звивистих берегів озера. Траву живив невеличкий струмок, що збігав із височини.

— Тут ми сьогодні й заночуємо, — сказав Араґорн. — Це — луг Парт-Ґален: чудова була місцина в літні дні минувшини. Сподіваймося, що зло ще сюди не дісталося.

Човни витягли на зелений моріжок і розбили біля них табір. Виставили сторожу, хоча не чули й не бачили жодного сліду ворогів. Навіть якщо Ґолум й примудрився не відстати від них, то все ж од нього не було ні слуху ні духу. Втім наприкінці ночі Араґорна охопив неспокій, і він постійно крутився вві сні й часто прокидався. У досвітню годину він підвівся й підійшов до Фродо, який саме в цей час стояв на чатах.

— Чому ти не спиш? — запитав Фродо. — Зараз не твоя черга вартувати.

— Не спиться, — відповів Араґорн, — уві сні мені надокучали тінь і відчуття якоїсь загрози. Тримай-но меча напоготові.

— Навіщо? Невже поблизу вороги?

— Нумо погляньмо, що нам покаже Жало, — відповів Араґорн.

Фродо витяг ельфійське лезо з піхов. Його краї тьмяно поблискували в темряві, а тому він злякався.

— Орки! — скрикнув гобіт. — Іще не тут, але, здається, таки досить близько.

— Цього я і боявся, — сказав Араґорн. — Однак, можливо, вони не з цього боку Ріки. Жало ледве блищить, а це вказує лише на те, що мордорські шпигуни вештаються схилами Амон-Лаву. Ніколи раніше не чув про орків на Амон-Гені. Та хто його знає, що може трапитись у ці лихі дні, коли Мінас-Тіріт уже не убезпечує переправи Андуїну. Завтра доведеться просуватись обережно.

День народився мовби з вогню та диму. Низькі чорні хмари на сході стовпами здіймались угору, ніби десь чаділа страшна пожежа. Світанкове сонце забарвило їх зісподу брудно-червоним полум’ям, але швидко пробилося у чисте небо. Верхівка Тол-Брандіру сяяла золотом. Фродо зорив на схід, пильно вдивляючись у високий острів. Його береги стрімко випиналися зі швидкоплинної води. Високо понад гінкими скелями здіймалися крутосхили, на яких повиростали дерева, почіплявшись за камені близенько одне понад одним, а ще вище знову були схили неприступної скелі, увінчаної могутнім кам’яним навершям. Довкола нього кружляла безліч птахів, але ознак інших живих істот не було видно.

Після сніданку Араґорн скликав Загін.

— Цей день нарешті настав, — сказав він, — день, коли ми мусимо зробити вибір, із яким так довго зволікали. Що нині станеться з нашим Загоном, який здолав таку відстань у такому