Читати книгу - "Сибіріада польська"

полетить! Я вже його знаю. А ту Нюрку з Булушкіно, то, може, байстрюком не угостив? Колись я до неї залізла і подивилася на того малюка. Кажу тобі, Броню, викапаний тато! Дитятко, подібне до Бронека, як дві краплі води! А він мені тут буде, такий бугай, подружній вузол перед Богом обіцювати! Хай собі краще про свою дитину подумає, яку тут у Сибіру покинув. Я вже йому відпишу! Я вже йому, бугаєві, відпишу!..

Броні вистачало своєї журби. З весною повернулася до неї застаріла малярія і висмоктувала з неї усі сили. Рік минав, як про Долину з фронту немає звістки. Опікується його дітьми незаконно, на слово. Тадек, молодший, вважає її матір’ю. По-іншому старший, Сташек. Той від початку був щодо неї недовірливим. Добре розуміла, що на відміну від малого Сташек добре пам’ятав рідну матір і на кожному кроці порівнював її з мачухою. Як витримати з тими дітлахами до кінця війни? А що буде, якщо Долина загине на війні або більше до неї не відізветься? На котячу лапу з Долиною зійшлася, повірила його слову. Що тоді з нею, найголовніше, що з його діточками?

У травневий день надвечір, коли люди з’їжджали з полів, до Булушкіно пригалопував на спіненому коні міліціонер. Той самий, який дурів з Марійкою Погребіхою, а потім конвоював її чоловіка до в’язниці. Від переправи через Золотушку міліціонер гнав коня таким галопом, що коли стягував з нього вудила перед канцелярією, кінь не мав сили стати дибки і хитався на ногах. А міліціонер, замість зіскочити з сідла, вишарпнув з кобури пістолет і почав стріляти вгору, один раз за другим аж до останнього патрона. Сполошені пострілами люди, збігалися під канцелярію з усього села. Закінчивши стрілянину, міліціонер привстав у стременах, заверещав:

— Люди! Війна закінчилася! Розумієте, що я вам говорю? Війна закінчилася! Війна, війна закінчилася!

Булушкіно святкувало! До пізньої ночі люди не могли опам’ятатися. Діти бігали з радісною звісткою від хати до хати. Зустрічали наввипередки всіх, хто повертався з роботи, мчали з тріумфальним вереском до найвіддаленіших місць і польових бригад:

— Люди! Війна закінчилася!

Сташек, який на відголос стрілянини прибіг під канцелярію, зорієнтувавшись, у чому справа, щодуху побіг на хутір. Біг через залиті весняними розливами лісові болота, а голова в нього була забита лише однією думкою: «Війна закінчилась! Війна закінчилась!»

Влетів до кімнатки задиханий, оббризканий багнюкою. Мусив виглядати, як примара, бо лежача через черговий напад малярії Броня аж присіла, піднявшись з постелі:

— Мамо! Ти навіть не повіриш! Ти не повіриш!

— Ісусе, Матінко Божа, Стасю, що сталося?

— Мамо! Війна закінчилася! Війна закінчилася! У Польщу, у Польщу незабаром поїдемо!

Кинувся їй в обійми і обоє від того щастя розплакались.

З нагоди закінчення війни Астаф’єв розпорядився провести святкування в радгоспі. На спільний стіл наказав зарізати підсвинка. Горілки також не пожалів. Баби нанесли з домів квашеної капусти, огірків, солоних рижиків і соковитої брусниці. А в якої була, то й міцною брагою з цієї нагоди не поскупилася.

У надвечір’я зібралися всі в їдальні. Про поляків з Вовчого також не забули. Урочисто одягнені, у що хто мав найкраще, тісно сідали біля заставлених столів. На центральній стіні розвісили червоний транспарант, на якому Зінка власноручно наклеїла білі букви з паперу: «Хай живе тов. Сталін, наш великий вождь і переможець». А над транспарантом портрет усміхненого Сталіна з люлькою в руці. Зінка також, розмістившись праворуч від Астаф’єва, встала першою і хотіла щось сказати. Але встигла лише вигукнути:

— Товариші!

Баби злагодженим хором їй закричали:

— Заткнись, Зінка!

— Дивіться, як рветься вперед! На фронті була, чи що?

— Хай Астаф’єв говорить, фронтовик!

— Виступи перед нами з цієї нагоди, Іване. Годиться тобі!

Астаф’єв устав. Уцілілою рукою поправив чорну пов’язку на сліпому оці, торкнувся до медалей, поблискуючих, на військовій блузі, підняв наповнену склянку:

— Шановні матері й батьки наші. Баби, мучениці ви наші воєнні! Ми дочекалися нарешті... — раптом голос його перервався. Не міг стримати сліз і незграбно зі склянкою в руді, пробував витерти собі очі. У залі тихенько схлипували баби.— А першим тостом вшануймо, згадаймо тих із наших, які на далекій війні поклали свої голови. І вже ніколи сюди до нас, у Булушкіно, не повернуться.

Встали. Згідно з російським звичаєм, не стукалися склянками, лише мовчки, згадуючи полеглих у бою, випили тост до дна. І лише тоді залунав один великий плач. Плакали не тільки у чорне одягнені вдови-солдатки, матері вбитих синів. Плакали всі. Баби кидалися одна одній в обійми, як вміли, так взаємно утішалися.

А через хвилину після цього вже ніхто нікого у залі не слухав. У загальній голосній розмові люди їли, пили й перегукувалися взаємно. То тут, то там починалися нескладні співи. П’яний чад щораз сильніше затуманював людські голови. Голосно домагалися гри на гармошці. Павлик був до цього готовий, і його не треба було двічі просити: «Бариня, бариня, бариня судариня!» І так само як на початку бесіди всі плакали, так тепер майже всі зрушили у танці. Баби з хустинками у високо піднятій руці голосно підспівували і вибивали ногами шалений ритм частушок. Дідусі та підростаючі хлопці, з сорочками спущеними на штани, урізноманітнювали танець присіданнями: «Сєра уліца, роздайся!»