Читати книгу - "Сибіріада польська"

— Ой, баби, що нам залишилося, один раз живемо.

— Швидше, Павлику, швидше грай, миленький, аж іскри посипляться!

Сташека потягла на спільну розмову Нюрка. Голова не сприймала радощів, журився про батька. Нюрка йшла до їдальні по-святковому наряджена: вдова вона, але що не кажи солдатка. А що дитину собі з ким іншим, та ще й з поляком, придбала, її справа: Нюрка голову держала високо.

— Пішли, Стасю, бо ще запізнимося. Дивись, скільки народу валить.

— Не йду туди, Нюрко.

— Як це? А то ніби чому? Адже Астаф’єв усіх просив. Пішли!

— Якось так, батько не пишуть...

— Але навіть не може бути мови: йдемо! Один раз тільки війна закінчується. — Нюрка затягнула його до столу й вмостила біля себе.

До того вечора Сташек горілки не пив і цигарок не курив. Виділену йому махорку міняв на їжу. Виділеною горілкою також торгував. Кілька разів баби з якоїсь нагоди пробували його частувати горілкою, але закінчувалося це жартами, коли задихаючись після першого ковтка, випльовував смердючу карбідом, пекучу піднебіння рідину.

Сьогодні випити горілки змусив хлопця не хто інший, тільки дідусь Микишка. При першому тості Астаф’єва у пам’ять загиблих Сташек встав, як усі держав у руці наповнену склянку і не дуже знав, що з нею робити. Нюрка випила горілку одним духом. Дідусь пив маленькими ковтками, немов джерельну воду. Кашлянув, обтер бороду й тоді помітив, що Сташек горілки не випив.

— Не годиться так, хлопче. То великий гріх, пам’ять вмерлих не вшанувати. Треба це випити!

Як Сташек випив цю першу в своєму житті склянку горілки і навіть не захлиснувся, ніколи потім не вмів собі цього пояснити.

— Молодец! — похвалила Нюрка, — але закусити треба. Зараз тобі м’ясця наб’ю: свіжа свининка, смачна...

Нюрка знов наповнила йому склянку. Невдовзі після цього йому стало блаженно, чи то ніяково, чи то весело. Якась імла затягувала йому очі, все перед ним стрибало. Нюрку, яка над його вухом щось там безустанно цокотіла, щораз частіше бачив подвійно. То знов смішило його до стану істерії, коли довга борода дідуся Микишки занурювалася в миску з капустою. Нюрка втягла його до танцюючого натовпу, але Сташек танцювати не вмів. П’яні танцюристи оббивали йому боки, штовхали від стіни до стіни. Павлик з гармошкою, стеля, столи, усе разом крутилося йому перед очима. Нюрка десь пропала... Опам’ятався назовні. Спершись о модрину, відчував на щоці її шершаву кору.

Травнева ніч була темною і теплою. Будинок їдальні гудів танцями й співами. По селу гавкали собаки. Поблизу жіночий голос самотньо співав:

Не пам’ятав, коли і як Нюрка його відшукала. Коліна під ним згиналися, ноги не хотіли його слухати. Нюрка волокла його, взявши під пахву.

— Але хлопчика розібрало! Буває таке від незвичності...

— Куди ти мене тягнеш? Не хочу. Пусти мене, сам дам собі раду.

Вирвався і після кількох кроків зарився носом у траву. Не міг піднестися власними силами.

— Вставай, дурнику. Адже не залишу тебе тут самого.

— Залиши! Я мушу на хутір. Я сам, сам, на хутір...

— Якраз у такому стані на хутір! Навіть мені не снилось у болоті утопленика шукати...

Що далі було з ним, не пам’ятав. Коли вранці прокинувся, лежав голісінький у незнаному ліжку, у незнаній кімнаті. Почував себе гидко і боліла голова. До того ще настінний годинник почав голосно вибивати другу годину. Раптом увійшла усміхнена Нюрка.

— Ну як, герою? Знаю, знаю, можеш навіть нічого не говорити: лоб тобі лопається, чи не так? Завжди так, від перепою. А соромитись не маєш чого. Навіть не думала, що з тебе вже мужик на всю губу... Ой, знаю я вас, мужиків, не вартих ломаного гроша: від малого до старого — всі однакові...

Звістка про закінчення війни дійшла до поляків на Вовчому хуторі у травні. Тим часом минув червень, липень, закінчувалося поволі коротке сибірське літо, а вони й далі про повернення до Польщі нічого конкретного не знали. Ніхто тут їх засланською долею не проймався. Газети, які рідко потрапляли до їхніх рук, займалися набагато важливішими проблемами, які охоплювали цей світ, ніж доля засланих у Сибір поляків. Управляючий Астаф’єв, до якого приставали стосовно можливості повернення до Польщі, незмінно відповідав:

— Видно, ще не прийшла ваша пора. Коли? Начальство тільки знає, що там я. Треба чекати... А зрештою, невже вам тут у мене найгірше?

Не нарікали на Астаф’єва, ані на людей з Булушкіно: разом тутешню біду переносили, ніхто їх тут спеціально не кривдив, пальцем не торкнувся. Але ж, адже війна закінчилася! Як довго у тій невідомості і непевності,