Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

належної підтримки в суддівському корпусі. Ще з моменту введення в дію Закону СРСР Про статус суддів в СРСР панівною залишалась ідеологія «одержавленого» суддівського самоврядування, тобто самоврядування, яке мало перебувати на повному державному бюджетному забезпеченні, а, відтак, і під впливом адміністративних чинників.

Цілісного формально-юридичного оформлення система суддівського самоврядування набула з прийняттям 2 лютого 1994 р. Закону України Про органи суддівського самоврядування[1068]. На відміну від попереднього законодавства вищим органом суддівського самоврядування визначався з’їзд суддів України. Також було встановлено систему конференцій та зборів суддів, передбачено їхні повноваження, порядок скликання та проведення. Суддівське самоврядування визнавалось однією з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів України.

Того ж дня було прийнято Закон України Про кваліфікаційні комісії; кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України[1069]. Цим актом запроваджено дворівневу систему кваліфікаційних комісій суддів, зокрема кваліфікаційні комісії суддів загальних судів, кваліфікаційні комісії суддів господарських судів, кваліфікаційні комісії суддів військових судів та Вищу кваліфікаційну комісію суддів України. Переважна більшість цих комісій складалася саме із суддів, обраних конференціями суддів. Повноваження комісій стосувалися добору кандидатів на суддівські посади, приймання у них іспитів, переведення суддів, обрання або звільнення їх із посад, атестації суддів із присвоєнням кваліфікаційного класу, здійснення проваджень з питань притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

Всі зазначені зміни в законодавстві щодо організації і здійснення правосуддя першої половини 90-х років неодмінно відображались у змінах та доповненнях до Закону України Про судоустрій України.

З червня 1992 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України Про Конституційний Суд України[1070], а постановою про порядок введення його в дію передбачено проведення виборів суддів Конституційного Суду України в червні 1992 року. Того ж дня Законом України Про внесення змін до Конституції (Основного Закону) України[1071] було визначено, що Конституційний Суд України обирається Верховною Радою України на десять років із числа спеціалістів у галузі права у складі Голови, двох заступників і 12 членів Суду. Особи, обрані до Конституційного Суду України, не можуть одночасно входити до складу інших державних органів, діяльність і акти яких є піднаглядними Конституційному Суду, а також бути народними депутатами України чи належати до будь-яких політичних партій і рухів. Судді Конституційного Суду України при виконанні своїх обов’язків є незалежними і підпорядковуються тільки Конституції України (ст. 112). На виконання зазначених конституційного положення та закону незабаром почався процес формування складу Конституційного Суду України. Президент України і Голова Верховної Ради України запропонували на посаду Голови Конституційного Суду України відомого юриста Л. П. Юзькова. Останній був обраний на цю посаду Верховною Радою України. Після цього на розгляд парламенту України Президент України і Голова Верховної Ради України запропонували по п’ять кандидатур членів Конституційного Суду України. Але прийняття відповідного рішення у Верховній Раді України було зірвано.

Із часом нормативні положення щодо Конституційного Суду України були в загальному вигляді відтворені в ст. 38 Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України, укладеного 8 червня 1995 р. До прийняття нового Основного Закону Конституційний Суд України так і не був утворений[1072].

11.2. Закріплення основ судівництва України в Конституційному Договорі 1995 р. і Конституції України 1996 р

У першій половині 1995 р. в Україні склалася доволі напружена політична ситуація, викликана ідеологічним протиборством та соціально-економічними проблемами. 8 червня 1995 р. на загальнодержавному рівні було укладено акт тимчасової дії — Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України[1073]. Цим актом передбачалося, що на зазначений період, але не довше ніж протягом року, організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом України Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні, який Верховна Рада України схвалила 18 травня 1995 р. більшістю голосів народних депутатів України. Цей закон, власне, і став змістовною частиною Конституційного Договору. Чинна Конституція України у цей період діяла лише в частині, що узгоджувалася з Конституційним Договором.

Конституційний Договір у ст. З підтвердив принцип поділу влади, а в розділі V Суди України визначив загальні засади організації та функціонування судової системи країни. Зокрема, ст. 36 передбачалося, що судову владу в Україні здійснюють виключно суди; Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди складають судову систему України. Статті 37 і 40 закріплювали незалежність та недоторканність суддів. Будь-яке втручання у здійснення правосуддя заборонялось. Не допускалося створення надзвичайних або особливих судів у мирний час. Порядок створення та діяльності таких судів у воєнний час підлягав урегулюванню на рівні закону (ст. 39). Конституційний Суд України визнавався незалежним органом судової влади, який забезпечує відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 38). Ст. 41 визначала, що судовий нагляд за законністю судових рішень загальних і арбітражних судів здійснюється відповідно Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України. Судді всіх судів, крім суддів Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду України та Конституційного Суду України, мали призначатися Президентом України за поданням Міністерства юстиції України, погодженим відповідно з Верховним Судом України і Вищим арбітражним судом України.

На початку 1996 р. у правовій системі України набула актуальності проблематика забезпечення незалежності суддів, що відобразилось у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 4 Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів[1074]. Вища судова інстанція звернула увагу на недоліки в реалізації цього принципу і на обов’язковість