Читати книгу - "Сонячний Птах"

Мармон стрибнув зі стільця й підійшов до нього. Гай відштовхнув руку допомоги й спробував знову зібрати свої сили докупи.

– Я мушу вирушати до Опета, – сказав він, хитаючись, як п’яний, але втримався на ногах, ухопившись за краєчок столу. – Який сьогодні день, Мармоне? Схоже, я втратив лік часу.

– Сьогодні сьомий день свята, святосте.

– Свята?

Гай подивився на нього тупим поглядом.

– Свята Родючості Землі, – нагадав йому Мармон.

– А! – кивнув головою Гай. – Я не думав, що вже так пізно. Ти маєш бойового слона, який довіз би мене до Опета?

– Ні, святосте, – з жалем відповів йому Мармон. – У мене слонів немає.

– Тоді мені доведеться йти пішки, – змирився з неминучістю Гай.

– Спочатку тобі треба відпочити.

– Так, – погодився Гай. – Мені треба відпочити.

І дозволив Мармонові відвести себе до спальні. Коли він упав на кушетку, то запитав:

– Скільки знадобиться часу, щоб дійти звідси до Опета, Мармоне?

– Якщо ти йтимеш швидко, то шість днів. П’ять днів – якщо летітимеш.

– Я летітиму, – сказав Гай. – Розбуди мене, коли смеркне.

І провалився в сон.

Дивлячись на сонну постать, Мармон відчув, як у ньому пробуджується давня симпатія до цього маленького, але такого мужнього чоловіка. Він відчував захват перед його великим серцем, відчував заздрість перед духовною силою, яка завжди ставила його на чолі загалу, й він був радий, що Гай Бен-Амон керуватиме ними в часи такої кризи.

Саме тоді він пригадав про гінця з Опета, молодого офіцера з легіону Бен-Амона, який учора навідався до гарнізону з терміновим посланням для верховного жерця. Він сперечався сам із собою протягом хвилини, але потім вирішив не турбувати спочинку Гая. Він скаже йому, коли він прокинеться в сутінки.

У сутінки Гай прокинувся, з’їв легку вечерю й намастив своє тіло. Через двадцять хвилин він вибіг у прохолодному вечірньому повітрі крізь ворота гарнізону в супроводі п’ятнадцятьох легіонерів, і лише тоді, коли вони зникли в темному й мовчазному лісі на півдні, Мармон знову пригадав про послання, яке залишив йому молодий офіцер.

Він подумав, чи не послати гінця за Гаєм, але він знав, що жоден із його людей не зможе наздогнати Гая, коли він узяв такий швидкий старт. Швидкість, із якою бігали довгі ноги Гая, також увійшла в легенду.

Божественна Рада увійшла до келії Таніт уранці на дев’ятий день свята Родючості Землі. Її очолювала превелебна мати, хвороблива й невпевнена в собі, від чого її очі бігали від відчуття провини.

– Ми принесли тобі радісну новину, дитино, – сказала вона, і Таніт швидко сіла на своїй кушетці, її серце підхопилося разом із нею.

Мабуть, Великий Лев змінив свій намір.

– О, превелебна мати, – прошепотіла вона, відчуваючи, як набігають сльози полегкості у глибині її очей.

Вона ще хиталася й була дуже квола після втрати дитини, й примусити її заплакати тепер було дуже легко.

Превелебна мати щось мурмотіла, не дивлячись на Таніт, не спроможна зустріти її погляд, і на якусь мить Таніт була спантеличена. Вона не могла зрозуміти цієї балачки про прецедент і церковний закон, аж поки подивилася на обличчя сестри Гаки й побачила, якими хтивими й зловтішними були її темні риси і як яскраво сяяли її жорстокі очі.

І тоді вона раптом зрозуміла, що відстрочки в неї нема.

– А тому у своїй мудрості цар обрав тебе, надав тобі велику честь віднести послання Опета до богині.

Вони прийшли не втішити її, а підтвердити неминучість її долі. Сестра Гака посміхалася.

– Ти повинна дякувати своїй долі, дитино. Цар зробив твоє життя вічним. Ти житимеш у славі біля богині, ти належатимеш їй вічно, – сказала превелебна мати, й жриці заспівали: «Хвала Астарті. Хвала Ваалу».

Превелебна мати провадила:

– Ти повинна підготуватися. Я пришлю Айну, щоб вона тобі допомогла. Вона добре знає дорогу посланців, бо допомагала багатьом з обраних. Не забувай молитися, моя дитино. Молися, щоб богиня зустріла тебе з радістю.

Таніт дивилася на них, бліда й перелякана. Вона не хотіла помирати. Вона хотіла викрикнути: «Пожалійте мене. Я ще така молода. Я хочу ще трохи щастя, ще трохи кохання, перш ніж я помру».

Божественна Рада вийшла з кімнати, залишивши її одну. Тепер нарешті сльози бризнули в неї з очей, і вона голосно скрикнула:

– Гаю, прийди до мене! Будь ласка, прийди до мене!

Гай загруз у темному болоті виснаженого сну, кошмарний крик досі лунав йому у вухах. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб пригадати, де він є, і зрозуміти, що йому наснився жах, який його розбудив.

Він лежав у негустому затінку дикої смоковниці й бачив крізь віти, де стоїть сонце над обрієм, і зрозумів, що вони поспали лише годину. Його ноги досі були наче налиті свинцем, тіло йому заніміло, а нерви цілком утратили чутливість після двох днів виснажливої подорожі.

Він мав би знову заснути принаймні на три або чотири години, але кошмар залишався з ним, не дозволяючи йому відпочити.

Він підвівся на лікоть, вражений тим зусиллям, якого йому це коштувало, але потім пригадав, що вже пробіг майже двісті римських миль за два дні. Він подивився на рештки свого ескорту, з нього залишилося тільки троє людей зі змученими обличчями; геть виснажені тією напругою, якої потребувала їхня подорож, вони тепер спали як мертві в тих позах, у яких упали на землю. Інші дванадцятеро попадали дорогою, не спроможні витримати божевільний темп, якого вимагав від них Гай.

Гай зіп’явся на ноги. Він не міг спати, не міг відпочивати, поки страх гнав його вперед, а безпека його царя і його батьківщини була під загрозою.

Він пошкутильгав, ледве переставляючи ноги, до невеличкого струмочка й опустися навколішки у схожому на цукор білому піску. Обмив обличчя й тіло прозорою водою, намочивши туніку й бороду, потім піднявся на берег і подивився на своїх сонних супроводжувачів. Йому стало їх шкода, але жалість не утримала його від вигуку:

– Вставайте! Ми йдемо в Опет!

Один із них не міг прокинутися, хоч Гай копав його під ребра й ляскав по щоках розкритою долонею. Вони залишили його, він так і лежав, жалібно скиглячи уві сні.

Інші двоє зіп’ялися на ноги, стогнучи, важко переставляючи зранені ноги, із застиглим на обличчях виразом смертельної втоми.

Першу половину милі Гай намагався розслабити зболені м’язи, двоє його супутників шкандибали за ним.

Потім він став навшпиньки, переклав сокиру з грифами