Читати книгу - "Іствікські відьми"

почухав свою чудернацько зачесану голову, а його обрана жертва тим часом скористалася нагодою розстебнути браслет його позолоченого, на вигляд важного годинника «Омега». Він відчув, як той зісковзує, і вхопив цей дорогий аксесуар, який, ще не встигнувши впасти, зачепився на манжеті. Це дало Александрі секунду прослизнути повз місиво його заціпенілого обличчя — жалюгідне місиво, як довелось їй винувато пригадати; начеб, переспавши з ним, вона врятує його — на свіже повітря, благодатне, чорне повітря.

Ніч була безмісячна. Цвіркуни сюркотіли свою нескінченну, монотонну, красномовну мелодію. По Кокумскассок-вей прошмигнули автомобільні фари, вже майже безлисті кущі біля дверей церкви на якусь мить вихопило світло, і вони здалися їй схожими на якісь складні щелепи, збільшені членисті вусики та ніжки комах. У повітрі вчувався слабкий дух яблук, що роблять сидр із самих себе, у власних шкірках, у тих місцях, де ці яблука лежали незібрані, гниючи в занедбаних садках, що оточували територію церкви — порожню землю, яка виглядала свого землероба. Горбаті обриси машин чекали у сховку гравійної парковки. Її власне невеличке «субару» фігурувало в її уяві як тунель гарбузового кольору, на дальньому кінці якого мерехтіла тиша її простацької кухні, вітальне круть-верть Вугликового хвоста, дихання дітей, поки ті сплять чи просто вдають, ніби сплять, у своїх кімнатах, вимкнувши телевізор, щойно у вікнах зблиснули її фари. Вона перевірить їх, їхні тіла, кожне у своїй кімнаті й ліжку, а тоді візьме двадцять своїх уже обпалених крихіток, вправно розставлених так, щоб випадково дві з них не торкнулися одна одної й, бува, не побралися, зі шведської пічки, котра все ще цокатиме, охолоджуватиметься, ніби розповідаючи їй про все, що відбувалося вдома за її відсутності, — бо ж час пливе скрізь, не лише в дельті річечки, в якій ми всі дрифтуємо. Затим, виконавши свій обов’язок перед крихітками, сечовим міхуром і зубами, вона увійде у просторе королівство свого ліжка, королівство без короля, цілком у її володінні. Александра читала нескінченний роман жінки з потрійним іменем і ретушованим фото на блискучій обкладинці; кілька сторінок її нескінченних, плутаних пригод поміж скель і замків щоночі слугували для пом’якшення переходу кордону несвідомості. У своїх снах вона блукала далеко й довго, понад дахами будинків, заходячи в кімнати, химерно вирізьблені з мішанини її минулого, але міцні на вигляд, поки її оніричне «я» заходило в кожну з них; привид, сповнений смутною скорботою, коли вона підіймала яблукоподібну подушечку для голок із материного кошика для шиття й очікувала, виглядаючи на вкриті снігом гори, коли зателефонує її давно померла подруга. У снах знаки скакали довкола неї так крикливо, як оголошення з пап’є-маше в парку розваг, що закликають невинних туди й сюди. Втім бачити сни нам хочеться не більше, ніж казкові пригоди, що йдуть назирці за смертю.

За спиною в неї шурхнув гравій. Смаглявий чоловік торкнувся до м’якої шкіри в неї над ліктем; його дотик був крижаний, чи то, може, її лихоманило. Вона підскочила, перелякана. Він хихикав.

— Там щойно сталася до дідька забавна штука. Стара пані, в якої розсипалися перлини кілька хвилин тому, так зраділа, що перечепилася об власні туфлі, і тепер усі бояться, що вона зламала ногу.

— Яка прикрість, — сказала Александра, щиро, хоч і відсторонено, її дух кудись відлинув, а серце й досі гупало від переляку, якого він їй завдав.

Дерріл Ван Горн нахилився й заштовхав слова їй у вухо:

— Не забудьте, люба. Думайте масштабніше. Я попитаю в тій галереї. Тримаймо зв’язок. Солодких снів.

— І ти справді ходила? — спитала Александра по телефону в Джейн, з неясним, приємним тремтінням.

— А чом би й ні? — впевнено сказала Джейн. — У нього й справді є ноти Брамсової Сонати в мі мінорі, і грає він просто казково. Як Лібераче, тільки без усіх тих смішок. А так зразу й не скажеш: його руки виглядають якось так, ніби ними нічого не зробиш.

— Ти була сама? Мені не йде з голови та реклама парфумів.

У тій рекламі показували, як молодий піаніст спокушає свою акомпаніаторку в сукні з глибоким вирізом.

— Не будь така вульгарна, Александро. Як на мене, то він якийсь асексуальний. Та й довкола тиняються всі ті робітники, разом із твоїм другом, Джо Маріно, в тому невеличкому картатому капелюсі з пір’їною. До того ж постійно реве екскаватор, насипаючи гальку для тенісного корту. Але там перед тим мусили підірвати валуни.

— Йому це так не минеться, це ж заплави.

— Не знаю, люба, але він має дозвіл, прикріплений на дереві.

— Бідолашні чаплі.

— Ой, Лексо, для їхніх гнізд є ще цілий Род-Айленд. Для чого ж тоді природа, якщо вона не вміє адаптуватися?

— Вона може адаптуватися до певної межі. А далі починає ображатись.

На її кухонне вікно нависало зморщене жовтневе золото: велике, подерте виноградне листя з її альтанки починало братися по краях коричневим. Ліворуч, ближче до її болота, невеличкий гайок, затремтівши на вітрі, випустив жменьку яскравих гострих листочків, що, мигтячи, посипалися на траву.

— Як довго ти там пробула?

— О, — протягнула Джейн, брешучи. — Десь із годину. Може, півтори. У нього справді є чуття музики, а його манера, коли сидиш з ним сам на сам, не така клоунська, як була на концерті. Він сказав, що від перебування в церкві, навіть унітарській, його аж тіпає. Гадаю, попри всю його різкість, він доволі сором’язлива людина.

— Люба. Ти ніколи не здаєшся, так?

Александра відчула, як губи Джейн Смарт обурено відсторонилися на дюйм від слухавки. Бакеліт, перший із синтетичних полімерів, сказав той чоловік. Джейн проказала з сичанням:

— Справа не в тому, здаєшся ти чи ні, а в тому, що займаєшся своєю справою. Ти займаєшся своєю справою, колупаючись у своєму садку, вдягнена в чоловічі штани, а тоді ліплячи свої статуетки, але щоб робити музику — потрібні люди. Інші люди.

— Це не статуетки, і я не колупаюсь.

Джейн повела далі:

— Ви із Зукі завжди потішаєтеся з того, що я з Реєм Неффом, а поки в місті не з’явився цей чоловік, єдиним, з ким я могла займатися музикою, був Рей.

Александра повела далі:

— Це скульптури, а через те, що вони меншого масштабу, ніж у Колдера чи Мура, ти звучиш не менш вульгарно за Якйоготам, натякаючи, ніби я маю робити щось більшого розміру, аби якась дорога нью-йоркська галерея могла взяти за них п’ятдесят відсотків, навіть якби їх і справді купили, в чому я дуже сумніваюся. Зараз усе навколо таке модне й жорстоке.

— Він казав таке? То він і тобі