Читати книгу - "Іствікські відьми"

Він роззирнувся довкола; його голова поверталася, ніби бочка на обідку.

— Я кажу про фарбу.

— Фарбу? — сказала Александра, відчувши, що треба й собі вступити в розмову. Цей чоловік принаймні давав їй привід подумати про щось інше, крім томатного соусу.

— Фарбу, — серйозно запевнив її він. — Звичайну фарбу, яку наносять щіткою і яка перетворює епідерміс вашого милого будиночка на гігантську низьковольтну камеру.

— Для цього є лише одне слово, — сказала Зукі.

— Ага, і яке ж воно?

— Струмовражаюче.

Ван Горн удав, ніби образився:

— От холера, знав би, що ви казатимете такі кокетливі, вітряні речі, то не марнував би свій час на теревені. Ви граєте в теніс?

Зукі виструнчилася. В Александри виникло бажання погладити той довгий, плаский відрізок від грудей до талії тієї жінки, подібно до того, як виникає бажання простягнути руку й погладити живіт кота, що лежить на спині, витягнувшись, а пальці на його задніх лапах тремтять у момент цього м’язового екстазу. І як же гарно складена Зукі.

— Трошки, — сказала вона, крізь її усмішку визирнув кінчик язика й на мить затримався на верхній губі.

— Заходьте якось за кілька тижнів, мені тоді якраз встановлять корт.

Їх перебила Александра:

— На заплавах не можна будувати, — мовила вона.

Цей великий незнайомець обтер губи й гидотно зміряв її поглядом.

— Коли заплави забудувати, — сказав він своїм недолуго синхронізованим, злегка гунявим голосом, — то вони більше не попливуть.

— Там гніздяться білі чаплі, серед мертвих в’язів, за маєтком.

— Ж, Е, С, Т, м’який знак, — сказав Ван Горн. — Жесть.

Через раптову зірчастість його очей вона почала думати, чи не носить він, бува, контактних лінз. Здавалося, ніби його розмові заважає постійна, недбала потуга тримати себе в руках.

— О, — мовила вона, і те, що помітила Александра, дало їй, попри запаморочення, відчуття, ніби вона дивиться в глибоку яму.

Його аура кудись зникла. Навколо нього, над тією головою з жирним волоссям, нічого не було, як у мертвяка чи дерев’яного ідола.

Зукі засміялася, дзвінко; її витончений округлий животик, у солідарності з діафрагмою, засмикався під поясом замшевої спідниці.

— Мені це подобається. Можна процитувати вас, містере Ван Горн? «“Забудовані заплави більше не пливуть”, — стверджує новий, інтрижний житель».

Відчуваючи огиду від цих шлюбних ігрищ, Александра відвернулася. Аури решти присутніх на вечірці почали блякнути, ніби світло ліхтарів уздовж автостради, коли на лобовому склі збирається багато води. А всередині себе вона відчула, як її тупо заповнює тьмяна вологість від небажаного потягу. Той здоровань — цілий жмут потреб; він був безоднею, що висмоктувала серце з її грудей.

До Александри, белькочучи, підійшла старенька місіс Лавкрафт, зі своєю крикливо-маджентовою аурою людини, цілком задоволеної своїм життям і впевненої, що потрапить на небеса:

— Сенді, люба, нам бракує тебе в клубі садівництва. Не можна бути таким відлюдьком.

— Це я відлюдько? Я зайнята. Закривала помідори, їх стільки вродило цьогоріч, це просто щось неймовірне.

— Я знаю, що ти пораєшся в себе; ми з Горацієм милуємося твоїм будинком щоразу, як їдемо по Орчард-роуд: та миленька клумбочка біля дверей, засаджена хризантемами. Вже кілька разів казала йому: «Давай зайдемо», а тоді така думаю: ні, вона, мабуть, робить ті свої штучки, не треба псувати їй натхнення.

Робить ті свої маленькі штучки, або інші речі з Джо Маріно, подумала Александра: ось на що натякає Френні Лавкрафт. У містечку, як Іствік, не існує секретів, є лише сфери невтручання. Ще будучи з Озом, щойно переїхавши до міста, вона провела кілька вечорів у компанії милих старих зануд типу Лавкрафтів; нині ж бо вона почувалася геть далекою від світу пристойних і нудних розваг, які вони пропонували.

— Зайду якось на збори взимку, коли не буде інших справ, — сказала Александра, м’якшаючи. — Коли природа дасть мені відгул, — докинула вона, хоча й добре знала, що ніколи не піде, бо вже аж надто далека від таких прісних задоволень. — Мені подобаються слайди з англійськими садами; у вас вони є?

— Ти маєш прийти в четвер, — не вгавала Френні Лавкрафт, жестикулюючи, як це роблять люди з дрібними рангами: віце-президенти ощадних банків, онучки капітанів кліперів. — Син Дейзі Робертсон, Варвік, щойно повернувся додому після трьох років в Ірані, де він зі своєю милою родиною дуже гарно провів час, він працював там радником, щось пов’язане з нафтою, каже, що Шах робить чудеса: вся ця приголомшлива сучасна архітектура в їхній столиці — ой, як же вона зветься, весь час хочу сказати Нью-Делі…

Хоча Александра й знала, що це Тегеран, та допомоги не запропонувала; в неї вселявся диявол.

— Хай там як, а Вікі влаштує показ фото східних килимів. Розумієш, Сенді, люба, в баченні арабів килим — це сад, домашній сад, який вони мають у своїх наметах і палацах в самому серці тієї пустелі, який для стороннього ока виглядає абстрактно. Хіба це не вражає?

— Правда, — сказала Александра.

Місіс Лавкрафт прикрасила свою зморшкувату шию, що, ніби вал при дорозі, спадала складками й западинами, низкою штучних перлів, центральним елементом у якій було старовинне перламутрове яйце, в яке був банально інкрустований крихітний золотий хрестик. Роздратувавшись, Александра звеліла старій, зношеній шворці порватися; фальшиві перлини зісковзнули з осілих плечей бабці й плеядами посипалися долу.

Підлога зали церкви була встелена ковроліном тьмяно-зеленого кольору гусячого посліду; він приглушив стукіт перлин. Натовп не одразу помітив цю катастрофу, і спершу лише ті, хто перебував у безпосередній близькості, нахилилися підібрати їх. Місіс Лавкрафт, її обличчя зблідло від шоку попід шаром рум’ян, була надто артритична і крихка, щоб нахилитись самій. Александра, стоячи на колінах біля набряклих ніг старої, озлоблено звеліла натягнутим лямкам на її колись модних туфлях із ящериної шкіри розв’язатися. Озлоблення — воно як їжа: щойно почавши, спинитися вже важко; шлунок розтягується, щоб умістити ще і ще. Александра вирівнялась і поклала півдюжини зібраних перлин у тремтячу, пожиловану синім, жадібно підставлену руку своєї жертви. Відтак відступила, крізь щораз ширше коло шукачів, що сиділи навпочіпки. Ці сидячі тіла нагадували гігантські капустини з м’язів, жадоби й тканини; їхні аури всі змішалися, як акварелі, ставши сірими. Її шлях до дверей заступив преподобний Парслі; на його гарному восковому обличчі проступав фатум Пера Ґюнта. Як і в багатьох чоловіків, що голяться зранку, вже до вечора на його обличчі пробивалася помітна щетина.

— Александро, — завів він, навмисне опустивши голос до найукрадливішого, найнижчого регістру. — Я так сподівався побачити вас сьогодні тут.

Він хоче її. Йому набридло трахатися з Зукі. Серед нервозності своєї увертюри він випростався й