read-books.club » Сучасна проза » Грона гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "Грона гніву"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Грона гніву" автора Джон Ернст Стейнбек. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 156
Перейти на сторінку:
нього. Добре пам’ятаю.

Кейсі встав, і обидва потиснули один одному руки.

— Радий вас знову бачити,— сказав М’юлі.— Ви віялися по світах до біса довго.

— Я був так далеко, бо багато питань мав,— відповів Кейсі.— А що тут сталося? Чого людей із землі зганяють?

М’юлі стиснув рот так, що верхня губа, схожа на дзьобик малого папужки, накрила нижню. Він спохмурнів.

— Та вони сучі діти,— промовив він,— брудні сучі діти. Кажу це вам, певен у цьому. Вони мене звідси не зрушать. Якщо зженуть, знову повернусь, а якщо гадають, що під землею вгамуюся, то заберу з собою до труни кількох сучих дітей за компанію,— він погладив обважнілу кишеню свого пальта.— Нікуди не піду. Мій батько прийшов сюди п’ятдесят років тому... А я не піду.

— Та що це за гідея така,— сказав Джоуд,— людей з місця зганяти?

— О! Про це порядком розводилися. Ти ж пригадуєш, як нам в останні роки було. Пил літав, видував усе до клаптя, урожай паскудив, так що не було чим мурасі гузно заткнути. Продуктовій крамниці всі заборгували. Ну, знаєш. Ну, а власники наші стали казать: «Ми не можемо собі дозволить тримати орендарів». Казали: «Частка орендарська нас позбавляє прибутку, не можемо дозволити собі збитків». Казали: «Навіть якщо розіб’ємо землю на дільниці, вона все одно не окупиться». То вони трахторами всіх і зігнали. Усіх, окрім мене. Я не піду, Богом присягаюся. Томмі, ти ж мене знаєш. Усе життя знав.

— Чортівськи правильно,— підтвердив Джоуд,— усе життя.

— Ну, ти знаєш, я не дурень. Да, ця земля не надто добра. Ніколи доброю не була, крім пасовиськ. Дарма її розорали. А тепер під бавовною вона вмирає. Якби мене звідси не гнали, мо’, я переїхав би звідціля до Каліфорнії, тріскав би там виноград чи помаранчами запихався, коли схочу. Але ці сучі діти сказали, що мушу забиратись, а я — Ісусе Христе! — не можу, не такий я, не можу, та й годі!

— Ну атож,— сказав Джоуд.— Дивуюся, як татко так легко переїхав. Дивуюся, як ото дідо нікого не вбив. Ніколи дідо під каблуком не ходив. І мамку ніхто б з місця не зсунув, не така вона. Бачив якось, як вона рознощика живим курчам оддухопелила, бо він слово їй насторч сказав. В одній руці курча тримає, у другій сокиру, аби голову курці рубати. Пішла просто на того рознощика, та й переплутала, в якій руці сокира, і ну курчам гамселити. Не змогли потім з’їсти це курча, бо ніц від нього не лишилося. Самі ноги, та й усе. Дідо, як це побачив, реготався, за боки тримаючись. Як це мої старі так легко пішли?

— Ну, приїхав до нас один, почав уламувати, і так хитромудро в нього це виходило, як шовком вишивав: «Ви повинні виїхати. Не моя провина».— «Гаразд,— кажу,— а чия тоді? Піду й вкладу того на місці».— «Це земельно-скотарська компанія Шоуні. Виконую, що мені наказали».— «Хто такий Шоуні, в якого земельно-скотська компанія?» — «Та нема такого. Це компанія така». Від цього хлопця сказитися можна було. І нема кого відгамселити. Декому обридло всякчас злитись, от і поїхали. Але не я. Така мене злість на це бере. Я лишуся.

Велика червона краплина сонця затрималася на обрії, потім сковзнула вниз і зникла, і небо запалало там, де вона просоталась, і рвані хмари, як закривавлене лахміття, висіли там, де не стало краплини. І сутінки повзли небом від сходу, і темрява поступово збиралася над землею, прийшовши зі сходу. Вечірня зірниця мерехтіла та зблискувала в сутіні. Сіра кішка втекла кудись у бік повітки та щезла там усередині, як тінь.

— Добре,— сказав Джоуд,— сьо’дні ми не підемо за вісім миль до дядька Джона. Мої шкарбани як вогнем пече. А якщо ми підемо до тебе, М’юлі? До тебе ж десь миля ходу.

— Ну, це не краще,— М’юлі знітився.— Моя дружина з малими і братом своїм — усі до Каліфорнії подалися. Їм ніц не було їсти. Вони не такі дурноверхі, як я, от і поїхали. Їм тут не було чо’ їсти.

Проповідник стурбовано заметушився.

— Тобі теж тре’ було поїхати. Тоді б не розлучився з родиною.

— Не міг я,— заперечив М’юлі Ґрейвз.— Щось мене звідціля не відпуска.

— Ну добре, але, Богом клянуся, я їсти хочу,— сказав Джоуд.— Чотири роки за годинами їв. А тепер у мене кишки марша грають. Що ти збираєшся їсти, М’юлі? Чим годуєшся?

М’юлі відповів присоромлено:

— Ну, спочатку жаб їв, вивірок, собачок лугових[3]. Доводилось. Але тепер ставлю дротяні сильця там, де біля струмка сухий чагар. Кролі трапляються, буває, що й лучні тетерваки. Скунси ловляться, єноти теж.

Він нагнувся, підняв торбу й витрусив її. Два кролі й один заєць випали та безвільно перекинулися, м’які й пухнасті.

— Господи Всемогутній,— промовив Джоуд,— чотири роки як свіжобитої дичини не їв.

Кейсі підняв одного з куцохвостих і стиснув у руці.

— Поділишся з нами, М’юлі Ґрейвзе? — спитав він.

М’юлі знічено переступив з ноги на ногу.

— А куди діватися.— Він змовк, вражений нечемністю власних слів.— Ні, я не те хтів сказать. Не те. Я про те...— він затнувся,— я ось про що: як маєш що поїсти, а поруч є голодний, то вибору нема — тре’ ділитися. Припустімо, заберу я своїх куцих, чкурну кудись та поїм. Розумієте?

— Так,— відповів Кейсі.— Так, можу зрозуміти. М’юлі щось бачить таке, Томе. М’юлі щось розуміє, але забагато це для нього, і не може збагнути, і я не можу — забагато це для мене.

Молодий Том потер руки.

— У кого є ніж? Розпатраймо цих мізерних звіряток. Розпатраймо їх.

М’юлі поліз до кишені брюк і вийняв складаного ножа з роговим руків’ям. Том Джоуд узяв його, розкрив лезо й понюхав. Загнав лезо в землю знову і знову, знову понюхав, витер об холошу та помацав великим пальцем.

М’юлі дістав з кишені літрову пляшку води і поставив на ґанок.

— Не дуже накидайтеся на воду,— сказав він.— Це все, що є. Колодязь засипали.

Том тримав у руці кролика.

— Підіть хтось візьміть моток дроту в повітці. Розкладемо багаття зі зламаних дощок.— Він подивився на мертвого кролика.— Нічого, кроля зготувати просто,— сказав Том.

Він здер шкуру зі спинки, покраяв її, засунув пальці в отвір і зірвав з тварини шкуру. Та зісковзнула, як

1 ... 15 16 17 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"