Читати книгу - "Грона гніву"

Кішка знову підкралася ближче до чоловіків, і хвіст її лежав непорушно, а вуса посмикувалися. Сонце ледь відірвалося від обрію, запорошене повітря здавалося золотаво-червонястим. Кішка простягнула сіру лапку та обережно торкнулася Джоудового згортка. Чоловік озирнувся.

— Чорт, я ж забув про черепаху. Нема чого тепер її тримати.

Він розпеленав черепаху й засунув її під хату. Але тварина одразу вилізла й поповзла на південний захід, у напрямку, який узяла від початку. Кішка стрибнула й ударила пазурами по черепашачій голові, дряпонула по лапах. Стареча, шорстка, насмішкувата голова втяглася, товстий хвіст сховався під панцир, а коли кішка втомилася чекати й забралася геть, черепаха знову поповзла на південний захід.

Молодий Том Джоуд і проповідник дивились, як черепаха повзе, широко розчепіривши лапи, тягнучи важкий опуклий панцир на південний захід. Кішка якийсь час кралася за нею, але за дюжину ярдів раптом вигнулася дугою, позіхнула та, нечутно ступаючи на лапки, повернулася до чоловіків, які сиділи на ґанку.

— Та куди ж у біса вона повзе? — сказав Джоуд.— Набачивсь я черепах. Завше кудись повзуть. Завше кудись їм кортить.

Сіра кішка знову сіла між ними. Поволі кліпала. Шкура на спинці смикнулася від блошиного укусу й повільно розтяглася. Кішка підняла лапу і роздивилася її, клацнула для спроби пазурами та облизала подушечки рожевим язиком. Червоне сонце торкнулось обрію й розповзлось, як медуза, і небо над ними проясніло та здалося живішим. Джоуд розгорнув піджак, вийняв нові жовті черевики та обтрусив з них пил, перш ніж узутись.

Проповідник, вдивляючись у далину полів, зауважив:

— Хтось іде. Диви! Поглянь туди-о, праворуч над бавовною.

Джоуд поглянув туди, куди Кейсі вказував пальцем.

— Іде,— промовив він.— Таку куряву здіймає, що самого не видко. Хто в дідька сюди йде?

Вони спостерігали за постаттю, яка наближалася до них у вечірньому світлі, й червонястий пил курився в присмерку.

— Чоловік,— сказав Джоуд.

Чоловік наблизився, і, коли він пройшов до повітки, Джоуд промовив:

— Та я його знаю. Ви теж зна’те — це М’юлі Ґрейвз.

І він загукав:

— Здоров, М’юлі! Як ся маєш?

Подорожній зупинився, наляканий покликом, а потім попрямував до них швидше. Він був худий, невеликий на зріст. Рухи в нього були різкі й швидкі. У руці він тримав торбу. Вицвіло-голубі джинси витерлися на колінах і ззаду, убраний чоловік був у забруднений, весь у плямах чорний піджак з продертими на ліктях і піввідірваними рукавами. Його чорний капелюх був увесь у плямах, як і пальто, припола якого теліпалася туди-сюди у такт ході мандрівця. На обличчі в М’юлі не було жодної зморшки, але погляд розлючений, як у зіпсутої дитини, рот міцно стиснутий, а маленькі очиці наполовину спохмурнілі, наполовину — нетерпляче-зухвалі.

— Ви пам’ятаєте М’юлі,— неквапливо сказав Джоуд проповіднику.

— Хто тут? — покликав згаданий чоловік. Джоуд не озвався. М’юлі підійшов ближче, ще ближче, упритул, щоб розрізнити їхні обличчя.— Отакої, щоб я сказився,— промовив він.— Це ж Томмі Джоуд. Коли тебе випустили, Томмі?

— Два дні тому,— відповів Джоуд.— Трохи часу тре’ було, щоб дістатися додому автостопом. І отаке-о бачу. Де мої старі, М’юлі? Чого це в хаті все шкереберть, а подвір’я бавовною поросло?

— Далебі, пощастило, що я прийшов! — сказав М’юлі.— Старий Том дуже за тебе переймався. Коли вони виїжджали, я в них на кухні сидів. Сказав Тому, що з місця не зрушу, далебі. Розповів йому все, а Том сказав: «Хвилююся за Томмі. От він прийде додому, а тут нікого нема. Що він подумає?» Кажу йому: «Мо’, ти б записку лишив?» А Том: «Мо’, напишу. Міркую над цим. Але як не напишу, не спускай з Томмі очей, як близько будеш».— «Буду,— пообіцяв йому.— Поряд буду, доки пекло не замерзне. Якщо хто носить ім’я Ґрейвз, того не згониш. Ніхто на світі, ніхто».

Джоуд нетерпляче урвав:

— Так де всі? Про себе опісля розкажеш, але де всі?

— Ну, вони не стали чекати, доки банк пошле трахториста зігнати їх з місця. Твій дідо вийшов з рушницею, став стріляти, фару машині пробив, але трахтор усе єдно їде, а за кермом був Віллі Філі, а дідо не хтів ’го вбивати, а Віллі це зна — ну й пре, як ударився в хату, струсонув хатину, як собака, коли пацюка зловить. І це як підкосило діда. Не при собі став.

— Де мої старі? — розлючено перепитав Джоуд.

— Та я ж до чого веду. Тричі ганяли фургон твого дядька Джона. Забрали і грубу, і насос, ліжка теж. Бачив би ти, як ліжка вивозили і як дітлахи, і ваша бабця, і дідо примостилися на них, оперлися на спинки, а твій брат Ной знай собі курить та за борт спльовує, хоч трава не рости.— Джоуд відкрив рота говорити.— Вони в дядька Джона,— швидко промовив М’юлі.

— Отакої! У Джона. І що вони там роблять? Відірвися хоч на секунду, М’юлі. Відірвися. А за хвильку далі шкваритимеш. Ну, то що вони там роблять?

— Ну, в’ни там бавовну збирають, усі в’ни, навіть малеча і твій дідо. Гроші заробляють, хочуть на Захід податися. Машину куплять і на Захід подадуться, де жити легше. Тут нічо’ не заробиш. П’ятдесят центів за збирання бавовни, та й то вимолювати доводиться.

— А вони ще звідти не поїхали?

— Ні,— відповів М’юлі.— Здається, ні. Останнє, що чув чотири дні тому, це коли бачив, як твій брат Ной стріляв зайців[2], так він казав, що вони за два тижні з’їдуть. Джона попередили, щоб забирався. Тобі тре’ до Джона піти, це за вісім миль звідси. Там твої старі, набилися в Джоновій хаті, як ховрахи в нірці взимку.

— О’кей,— відповів Джоуд.— А тепер шквар далі про себе. Ні на краплинку ти не змінився, М’юлі. Хочеш казать про образи, а заводиш про гарбузи.

М’юлі сердито й ущипливо відповів:

— Ні, це ти ні на краплинку не змінився. Як малим кирпу гнув, так і тепер нахабою лишився. Ще повчати мене заходився, розуму навчати, еге?

Джоуд усміхнувся:

— Ні, не збираюся. Тобі хоч у бите скло голову застромиш, а ти все’дно своєї правитимеш, ніхто тобі іншого не втовкмачить. Оце проповідник, знаєш його? Превелебний Кейсі.

— Ага, ага, звісно. Просто не подивився на