Читати книгу - "Заборонена зустріч, Ангеліна Кріхелі"

— Кать... Я не настільки багатий, як ти думаєш, — усміхнувся з гіркотою, задумливо розглядаючи вміст келиха. — Але так, я намагався спокутувати своє мовчання перші два роки після розлучення. Костя тоді до школи пішов. Перший клас. А тата немає поруч...

— А потім? — запитала, затамувавши подих.

— А потім... Прийшов додому, сів у своє круте крісло. Як мріяв. Подивився на дизайнерський інтер'єр власної квартири... Я так швидко досяг бажаного. Але розділити його виявилося ні з ким.

— Олена не пробачила?

— Я не просив про це. Не любив її. Просто зрозумів занадто пізно. У цьому винен, каюся. Але син...

— Тоді чому не став спілкуватися з ним, не спробував бути поруч?

На кілька хвилин Ігор замовк, обмірковуючи відповідь. Потім прямо подивився мені в очі й вимовив:

— Коли я прийшов, він був у школі. Олена все ще ображена на мене. Зокрема за те, що Костик б'ється в школі, захищаючись від нахабних хлопчаків, у яких батько є.

Мені стало нестерпно шкода і Костика, якому не солодко довелося в той період життя, і Олену, яка повинна була справлятися з цим одна. Але й Ігоря, який ніяк не міг би повернути час назад і все виправити.

— Сказав, що хочу брати участь у його житті. Вона вчинила мудро. Я навіть не очікував, поважаю. Дістала блокнот із розкладом важливих для Кості дат. На кшталт батьківських зборів, ранку новорічного. Ще там щось було в списку, тепер уже не важливо. А я зазирнув туди, і половина дат виявилися зайняті в мене важливими зустрічами і поїздками. Бо якщо справу не розвивати, то вона котитиметься в прірву.

— І що ти зробив? — запитала, затамувавши подих.

— Сказав правду.

— А Олена Михайлівна?

— А Олена відповіла, що так із дитиною чинити не можна. Бо розуміла, що між важливою зустріччю і ранком я завжди виберу першу. Ми тоді вперше, напевно, поговорили відверто, відпустили наболіле, і спільно вирішили, що я оплачуватиму все, що стосується Кості. Але не буду даремно турбувати його короткими й рідкісними візитами. Ось тільки на її спроби сказати, що подарунки від батька, син розсміявся і заявив, що не знає ніякого тата.

Я беззвучно охнула, прикривши рот долонею, уявивши, як важко було кожному з них. Але набагато більше вразила думка, що й у нас із Костею може трапитися так само, якщо зараз ми приймемо неправильне рішення. От тільки яке є правильним?

Дедалі більше танула в бездонних очах Ігоря. Соромилася цього, боялася. Тягнулася до нього.

— Вибач, що мимоволі роз’ятрила твій біль, — тихо попросила, кладучи руку на його долоню й винувато заглядаючи в очі.

— Це вже не болить, — зовні байдуже відповів він.

Ми помовчали трохи, обдумуючи, відчуваючи, як тиша наповнюється нами.

— Іди спати, Катрусю, — втомлено порадив. — Костя, напевно, чекає вже. А на море поїдь усе-таки. Одружитеся, діти підуть, стане не до відпочинку. Реальність — не інстаграм, де все ідеально. Діти — це щастя, але дуже клопітке й непросте. А не одружитеся... Кать, подумай, чи правильний ти робиш вибір.

— Хочеш перекласти рішення на мене? — пропихтіла ображено.

— Тобі здається, що я вмиваю руки? — розуміюче усміхнувся чоловік, обдарувавши мене теплим поглядом з-під довгих вій.

Здивовано кивнула, дивуючись такій відкритості.

— Можливо, ти й права. Але життя ж тільки твоє. Ніхто не може вирішити за тебе, нав'язати тобі щось, і нести відповідальність доведеться тільки тобі. Наївно думати, що хтось інший зробить усе це за тебе, Катюшо, дуже наївно...

Невдоволено насупилася, слухаючи його слова. Особливо дратувало те, що він має рацію.

Ображено сопучи, побажала доброї ночі й почала знехотя підніматися сходами. Ноги стали відлитими з металу й неслухняними, ніби давно не змащені, заіржавіли. Хотілося обернутися, спуститися, сісти до нього на коліна і просто мовчати, притулившись щокою до грудей. Але замість цього повільно відчинила двері до відведеної нам із Костею спальні, ніби відтягуючи момент, що могла змінити щось.