Читати книгу - "Хіморода, Анастасія Тоцька"

Наступного дня відпочивша Клава пішла до себе у квартиру, прибирати влаштований вчора безлад, а Агнеса з Єремієм поїхали до бабусі Люди прихопивши із собою подарунок у вигляді букету квітів і коробочки цукерок та... яйця.

На виїзді з міста було якесь село, яке потрібно було проїхати, там люди розвели багаття, щоб спалити сміття, там і зупинилась машина дівчини.

— Навіщо ми зупинились?

— Покажу тобі порчу в ділі.

— Про що Ви?

— Виходь з машини.

Агнеса та Єремій підійшли до вогнища прихопивши корзину із яйцями. Їх залишалось чотири. Агнеса по черзі вийняла кожне з них і розбила у вогонь. Перше — біле, звичайне. Друге — біле. Третє — біле...

— Що Ви робите?

Агнеса бере останнє яйце і міцно стискає в руці і розплющує його. Через кілька секунд з її пальців починає текти чорна рідина. Єремій відходить на крок назад.

— Це...

— Порча. Тепер ти мені віриш? — каже Агнеса, кидаючи у вогнище корзину та обтрушуючи руку від чорного слизу.

— Вірю...

Колеги сіли назад у машину і поїхали далі.

— Єремію, чому ти ніколи не розповідав про свою бабусю? — питає Агнеса.

"Вона майже ніколи мене ні про що не питає, це..."

— Я... а що Ви хочете почути? Це дивне питання...

— Ми їдемо на день народження подруги твоєї бабусі. Про свою бабусю ти не казав ані слова. Чому?

— Вона померла торік. Батьки померли, коли мені було чотири. У мене нікого немає, щоб щось розповідати.

Незручна пауза.

— Як щодо Ваших батьків? — запинаючись спитав Єремій.

— Їх теж немає. Вони теж померли.

— Мені шкода...

У машині з'явився сум.

— Це було давно, ти ж не винен, — каже Агнеса, — чому твої батьки і бабуся померли? — питає Агнеса перескакуючи на іншу тему.

— Бабуся своєю смертю, батьки потрапили в автокатастрофу.

— Зрозуміло.

Агнеса замовчала, Єремій хотів продовжити розмову, тому почав іншу розповідь.

— Я з бабусею жив увесь цей час. Жити в селі було добре. Дуже... спокійно. Я сильно любив бабусину смажену картоплю із салом...

— Цікаві спогади.

— А у Вас не було улюбленої їжі у дитинстві? Чи це вареники? — підколюючи дівчину спитав Єремій.

— Я нічого не пам'ятаю.

— У Вас наче хороша пам'ять... — обурено відповів хлопчина.

— Що ще розкажеш? — питає Агнеса.

"Їй справді цікаво?" — промайнула думка у Єремія.

— А що ще мені розказати?... — задумуючись відповів хлопець: у нас були дуже високі пороги у хату, ні в сусідів, ні в інших мешканців у селі таких не було.

— Думала це щось буде цікаве.

— Справді, сантиметрів п'ятдесят на вході у дім, у погріб. Дуже високі. Мене постійно тягнуло через них перечепитися, ненавидів їх. Ще й бабуся казала на них не наступати.

"Не наступати на поріг?" — задумалась Агнеса.

— Чому вона так казала?

— Не пояснювала.

— Ясно. Що ще розкажеш про бабусю?

— А що Вам цікаво?

— Можливо... щось... дивне.

— Дивне?

— Як про пороги.

— Ви щось знаєте про пороги? Навіщо вони такі високі?

— Такі пороги, — запинаючись почала Агнеса: використовують для відлякування злих духів, але це наче навіть не в нашій культурі.

— Після чорних яєць мені більше в це віриться, але я... не впевнений. Бабуся, думаю, цього не знала.

— Або знала, знала більше, ніж ми.

— На що Ви натякаєте?

— Просто, думаю вголос.

Єремій злякано замовк.

— Забудь. А що з тим домом, де ти жив? Продав?

— Не встиг і подумати...

— Що це значить?

— Бабуся померла вже коли я переїхав у місто, а після її похоронів, раптом дізнався, що в домі обвалилася балка. Все сталося за один день, я нічого не міг зробити, — сумно відповідає Єремій.

Дівчина не знаходить що відповісти і лише на мить опускає очі і повертається до кермування авто.

Через кілька годин Агнеса та Єремій вже були на місці, біля дому бабусі Люди. Вона люб'язно зустріла гостей і вони разом пішли до столу, спочатку був повноцінний обід, тільки потім планувався тортик. Хлопчина привітав бабусю Люду подарувавши їй наготовлені подарунки, але бабуся не зводила погляду з дівчини, що стояла поряд.

— Ну і що це за краля, розкажеш? — питає бабуся у Єремія.

— Вона моя колега по роботі. Мій куратор, вчитель... я тепер працюю в архітектурній фірмі! Я нарешті наблизився до своєї мрії! — радісно каже Єремій.

— Куратор? Скільки ж років куратору? — питає стурбована бабуся Агнесу.

— Двадцять чотири, — каже дівчина.

— Он воно як. Не замолода для такої роботи?

— Я закінчила школу екстерном, університет теж раніше, почала працювати на кілька років раніше, ніж потрібно було.

— Он воно як.

Вони обговорювали спочатку роботу, жартували, а потім Єремій згадав ту бабцю, яку зустрів біля кафе після зустрічі із замовником.

—...Вона казала, що нам тут не місце... не знаю навіть що вона хотіла цим сказати! — сміючись казав хлопчина.

— А може вона про місто казала? — турбуючись відповіла бабуся Люда.

— Про місто?

— Ну так, може тобі не місце у місті, а місце у селі?

Агнеса задумалася. Її погляд, що був увесь час спрямований на співбесідників, перевівся убік, потім вниз. Дівчина задумалась і... злякалась?...

— Ні! Точно ні! Я ж усе життя мріяв про велике місто, стільки можливостей! Тим більше, як я наближусь до своєї мрії у селі, тільки у місті! І я це зробив! — сміливо каже хлопець: Я... я... я щасливий! — трохи невпевнено, але досі із посмішкою.

— Ти коли у місто переїхав, день за днем ставав все похмурішим. Хоча може це через смерть твоєї бабусі так сталося, хоча може і складно тобі... — роздумувала бабуся Люда.

— Складно... але я впораюся, — відповідає Єремій.

Агнеса не заважає розмові і лише спостерігає.

— Ой, бабуся твоя не хотіла відпускати тебе у місто, пам'ятаю, як вона плакала постійно. Чи ти сам цього не знаєш? Казала, що їй не буде спокійно.

Єремій засмучено опустив очі.

Розмова почалася про бабусю Єремія.