Читати книгу - "Бар «Когут»"

— Є якісь думки? — порушив мовчанку Тодд, усе ще стискаючи кермо. Ніхто не відповів. Запала гнітюча тиша, тільки рокотав двигун і обігрівач дмухав теплим повітрям. Зола сказала:

— Він любив бігати в парку Рок-Крік.

— Сумніваюсь, що він там бігає посеред ночі, — зауважив Тодд. — Мінус шість на дворі.

— Як щодо «У Коні»? — запитав Марк. — Ми завжди любили там протвережуватися.

— Оце гарна ідея, — погодився Тодд і рушив із місця. — Не припиняйте телефонувати й писати йому.

«У Коні» — цілодобово відкрита вафельна на Дев’ятнадцятій вулиці — улюблений заклад безпритульних і студентів. Тодд зупинився неподалік і Марк пірнув усередину. За мить повернувся і сказав:

— Немає ніяких ознак його перебування. Є ідея. Поїхали на набережну в Джорджтауні. Ми з ним були там сьогодні, і, схоже, йому там сподобалося.

— Що означає «йому там сподобалося»? — запитав Тодд.

— Не знаю. Просто їдьмо.

Коли вони звернули на М-стрит, задзвонив телефон Марка.

— От чорт! Це Бренда. Відповідати?

— Так! — гаркнув Тодд. — Негайно відповідай!

Марк натиснув «відповісти» й промовив:

— Привіт, Брендо.

Вона була майже в нестямі:

— Марку, що відбувається? Щойно я отримала повідомлення від Горді. Пише, що йому шкода, виходу немає, він так більше не може. Що в біса коїться, Марку? Кажи!

— Він катається по місту, Брендо. Ми з Тоддом у машині, намагаємося його знайти. Він не приймає препарати й поводиться мов пришелепкуватий.

— Я думала, він у ліжку з грипом, як і ви.

— Так, був у ліжку, хворів, і що? Ми були з ним, але він крадькома вислизнув. Ти намагалась йому подзвонити?

— Авжеж;! Чому ти не сказав мені, що він більше не приймає препарати?! — вона буквально волала.

— Брендо, я до вчора навіть не знав, що він на препаратах. Він нікому про це не казав. Ти теж;, до речі.

— Про таке не кажуть. Прошу, знайди його, Марку!

— Ми намагаємося.

— Я скоро приїду.

— Ні, не поспішай. Залишайся там, я тобі зателефоную.

На набережній вони зупинилися на узбіччі й вилізли з машини. Припустилися до річки, але їх зупинив охоронець.

— Шановний, — звернувся до нього Марк, — ми шукаємо друга. Він приїхав на маленькій синій «мазді» й потребує нашої допомоги. Ви його не бачили?

— Та кому тут щось треба вночі?

— Зрозуміло. Ми просто подивимось, ви не проти?

— Дивіться, — відповів охоронець.

Вони пройшли променадом і зупинилися біля річки, на самому краї набережної — саме там, де Горді й Марк стояли кілька годин тому. Праворуч кілька машин перетинали Потомак по мосту Кі. А ліворуч, поза островом Рузвельта, на Арлінгтонському Меморіальному мості, трапилась якась надзвичайна подія. Там блимали червоні й сині вогні.

7

КОЛИ ВОНИ ПІД’ЇХАЛИ до мосту, три смуги західного напрямку були перекриті, що спричинило транспортний затор. Тодд залишив машину на трав’янистому насипу біля пандуса, і вони поспішили до місця подій. Там стояли й блимали синім шість абияк розташованих поліційних машин із відчиненими дверима. Повсюдно клекотали рації сновигаючих поліціянтів. Двоє з них стояли на узбіччі, біля поручнів, і вдивлялися в темну річкову воду. Завиваючи сиреною, повзла затором, намагаючись дістатися місця подій, «швидка допомога». Коли вони пройшли мостом сто метрів, їх зупинив полісмен.

— Назад! — гаркнув він. — Куди лізете?

Вони зупинилися, вдивляючись у рейвах попереду. Поза полісменом і патрульними машинами вони побачили синю «мазду» Горді, що стояла з увімкненими фарами посеред смуги. Дверцята з боку водія були відчинені.

— Що сталося? — спитав Марк.

— Не ваше діло. Ану, забирайтеся звідси!

— Пане, — звернувся до нього Тодд. — Ми його знаємо. Це наш друг. Що з ним?

Полісмен глибоко зітхнув і схаменувся.

— Стрибнув, ясно? Зупинив машину й шугонув із мосту.

Зола закричала й затулила обличчя долонями. Тодд підхопив її, не давши впасти. У Марка підігнулися коліна, до горла підкотила нудота. Він ледь спромігся видушити:

— Ні, не може бути.

Полісмен обійняв Марка за плечі й кивнув ліворуч, де двоє поліціянтів утішали жінку середніх років:

— Ота жінка їхала позаду нього, коли він зупинився. Вона бачила, як він кинувся до краю та шугонув униз. Співчуваю.

— Не може бути, — повторив Марк, у той час як Тодд відводив Золу до широкого тротуару за кілька кроків від них. Вона, невтішно ридаючи, важко опустилася на землю, спиною до бетонної огорожі мосту.

— Співчуваю, — знову сказав полісмен. — Ми пробиваємо його номери. Він із Західної Віргінії, так?

— Так. Його звати Ґордон Таннер. Ми студенти.

— Ходімо зі мною. — Марк пройшов за ним повз поліцейських та їхні машини до «мазди» Горді. Він витріщився на неї, як на щось жахливе й помотав головою. — Сюди,— покликав полісмен і підвів його до краю мосту. Двоє інших поліціянтів водили променями ручних ліхтариків по темних водах Потомаку. До мосту, блимаючи синіми проблисковими маячками, наближався швидкохідний катер.

— Отут він і стрибнув, — сказав полісмен.— Там усюди крига. Ніхто б не витримав більше пари хвилин.

Марк дивився у воду й спостерігав за катером, який заходив під міст. Заплющивши очі, почав схлипувати.

Підійшов детектив у плащі й запитав:

— Хто це?

— Його друг, — відповів полісмен. — Знає того хлопця.

Марк дивився на детектива, намагаючись опанувати себе.

— Співчуваю, синку, — сказав детектив. — Тобі є що нам розповісти?

Марк витер очі, скреготнув зубами й вимовив тремтячим голосом:

— Це наш друг. Останнім часом у нього проблеми. Минулої ночі його затримали п’яного за кермом. Ми цілий день очей з нього не спускали, боялися, що накоїть дурниць.

— У нього проблеми з психікою?

— Ні, просто припинив приймати ліки, — Марків голос зірвався, він знову витер очі. — Не можу повірити.

— Співчуваю, синку. Я — детектив Свейзі, поліційний відділ округу Колумбія. Ось картка, там є номер мого мобільного.

— Дякую, — видушив Марк, узявши картку.

— Наразі тривають пошукові роботи, це потребує часу, але ми його знайдемо. Знаєш його рідних?

— Так.

— Звідки він?

— Мартінсбурґ, Західна Віргінія.

— Можеш їм подзвонити? Вони, напевне, захочуть приїхати.

Це було останнє, що Марк бажав робити, але він кивнув і сказав:

— Авжеж. А ми можемо допомогти в пошуках або якось іще?