Читати книгу - "Нунчі. Корейське мистецтво емоційного інтелекту, Юні Хонг"

Як я мала б використати своє нунчі

Попри запізнення, я могла б віддати шану помешканню, перш ніж ступати на поріг. Я ж не органи для життєво важливої трансплантації принесла! Могла б витратити декілька секунд на ритуал «вітання з нунчі» — мовчки проаналізувати вже сформовану в приміщенні атмосферу, а не притьмом змінювати її, наче галасливий рознощик піци. Пізніше, уже вдома, я пригадала, який вигляд мала кімната, і тут мені майнула думка про декілька подробиць:

• Коли чоловік Віоли прочинив мені двері, то тихо прошепотів: «Вітаю». Я мала б здогадатися, що щось не так: чого це він шепоче? Принаймні, могла б напружити своє нунчі та спробувати зрозуміти, що відбувається.

• Коли я зайшла до вітальні, ніхто не посміхався. Це дивно для вечірки. Я подумала, що гості образилися на мене через запізнення, тому що, коли ви не використовуєте нунчі, вам здається: ви пуп землі.

• Одна з жінок — гостя з невиліковною хворобою, як потім з’ясувалося, — нічого не їла й не пила.

• Чоловік поряд з нею міцно стискав її долоню обома руками.

Наведений приклад — це доволі типова помилка у використанні нунчі. Я настільки зосередилася на власній халепі, що була впевнена: усі тільки про мене й думають. Мені хотілося запевнити присутніх, що я їх не зневажила. Але досягла геть іншого.

Запускаючи повітряного змія, ви не можете просто жбурнути його догори й чекати, що він величним соколом порине в небо. Щонайперше ви маєте визначити, звідки дме вітер: зазвичай можна змочити палець і підняти його догори або ж просто подивитися на дерева й траву навколо. Нунчі працює за таким же принципом. І пам’ятайте про невід’ємну рису вітру: він змінює напрямок, коли йому заманеться, а не тоді, коли хочете ви.

Швидке нунчі передбачає здатність визначити, що відбувається в приміщенні, коли ви туди заходите. Як і здатність постійно уточнювати свою оцінку ситуації відповідно до змін навколо. Соціальні взаємодії надзвичайно швидкоплинні: навіть на похороні бувають кумедні миттєвості, і люди можуть бути вдячними за них. Тож пильнуйте, що насправді відбувається, і прилаштовуйтеся до змін, а не чіпляйтеся за уявлення про те, як має бути. Наприклад, на поминках в Ірландії люди інколи розповідають кумедні історії про померлого. Проте це не означає, що ви можете спокійнісінько припхатися на ірландський похорон і почати жартувати про те, як старенька (хай земля їй буде пухом) злягалася з половиною села, коли їй сімнадцяти не було. Варто докладати зусиль, щоб, перебуваючи в кімнаті, справляти таке ж враження, як гігантський персик Джеймса, кулястий та обтічний.

Якось я почула історію про королеву Великої Британії, з якої випливає, що її величність — майстриня швидкого нунчі, хоча ніколи й не чула цього слова. На прийомі в Букінгемському палаці іноземний високопосадовець випив воду з посудини для миття рук. Присутні жахнулися від такої етикетної помилки, але королева, щоб урятувати гостя від ганьби, узяла свою посудину для миття рук і ковтнула з неї води. Інші, наслідуючи її приклад, учинили так само.

Королева виявила виняткове нунчі: вона могла б увічливо натякнути гостеві, що вода в цій посудині — не для пиття. Але зрозуміла, що цей випадок може осоромити її гостя, тому швидко вжила заходів, щоб уникнути його ганьби. Ті, хто теж відпив води з миски для миття рук, продемонстрували спритне нунчі. Вони змогли подолати звичку, яка ґрунтувалася на їхніх знаннях про те, що пити з миски для миття рук — неприйнятно. У цій ситуації вони зрозуміли, що зараз треба вчинити саме так.

Пильнуйте, коли вітер змінюється. Самі змінюйтеся відповідно до цього, щоб підтримувати гармонію в ситуації загалом.

Утім, ніхто не каже, що під тиском оточення ви повинні чинити щось, на ваш погляд, неприйнятне. Участь у цьку­ванні, домаганнях або інших антисоціальних діях, які відбуваються у вашому оточенні, аж ніяк не відповідає вимогам нунчі.

Il faut tourner sept fois sa langue dans sa bouche avant de parler.

(Перш ніж говорити, сім разів язиком у роті поворушити треба.)

Французьке прислів’я

Слова ноги мають.

Моя мама

Коли я навчалася в корейській школі, ніхто ніколи не підіймав руки під час уроків, щоб щось запитати. Не було жодного правила, яке забороняло б розпитувати вчителя, просто ніхто так не робив. Запитання вчителеві інші сприйняли б як егоїстичне переривання уроку. Навіщо зупиняти викладання матеріалу й позбавляти всіх змоги отримати інформацію лише для того, щоб щось для себе з’ясувати?

Цей факт шокує більшість людей західної культури. Часто вони навіть уважають, що я перебільшую. Але спробуйте подивитися на це з іншого боку: під час мого навчання в класі було шістдесят учнів, тож, якби лише десять відсотків з них ставили запитання, освітній процес був би просто неможливим. Безперечно, відповідь на запитання одного з учнів може цікавити й інших, проте, імовірніше, вони навчилися б більшому, якби вчителеві дали змогу завершити викладати матеріал.

Що ж відбувалося, якщо й після уроку учень мав запитання? Із цим не виникало проблем: треба було піти на консультацію на перерві чи після уроків. Учителі заохочували нас підходити до них у позанавчальний час — і щедро надавали нам уваги.

Звичай не ставити запитань під час уроку — одна з причин того, чому корейські діти так швидко навчаються нунчі.

У мене, дванадцятирічної дівчинки, яка виросла в Америці, цей звичай викликав культурний шок. Але я засвоїла два цінних уроки: 1) якщо почекати доволі довго, можна отримати відповіді на більшість своїх запитань; 2) слухаючи, дізнаєшся більше, ніж говорячи.

Згадайте робочі наради: багато людей про щось запитують, щоб похизуватися, підлабузитися до керівництва або просто щоб їхня участь у нараді була помітною. Чи отримують якийсь зиск люди, які ставлять якнайбільше запитань на нарадах? Чи, може, їх усі автоматично більше поважають? Буває й таке. Іноді велика кількість запитань на нараді підкреслює заохочення співробітників. Але іноді ті ж запитання викличуть лише роздратування у ваших колег, яких непокоїть, що вже пів на першу і черга за тако[32] в їдальні за рогом щомиті стає довшою. Проаналізуйте ситуацію й пам’ятайте, що не треба озвучувати кожне запитання, яке виникає у вашій голові, особливо якщо ось-ось має початися обідня перерва.

У суспільстві XXI століття, особливо на Заході, особливо в англомовних країнах, крикливість уважають за чесноту. Небагатослівність асоціюють з меншовартісною поведінкою. Мені така позиція здається курйозною та суперечливою, оскільки ми також прославляємо стереотип «сильної мовчазної людини», наприклад ковбоїв або незламних військових командирів.

Будь-який спеціаліст із переговорів скаже, що мовчазність здатна значно поліпшити вашу позицію. То чому ж ніхто не розповідає про переваги небагатослівності? Тому що мовчазні люди не схильні патякати про те, як чудово мовчати. Навряд чи вони скажуть: