Читати книгу - "Відьма"

Він залишив Воррена і Клер у центрі управління й підготувався до того, що ця ніч буде довгою.

Розділ 6

— Її звати Катаріна ван Вайлер, але більшість із нас її зве Відьмою Чорної скелі — сказав Піт Вандермеєр. Він зробив довгу затяжку й замовк, замислившись.

Вони сиділи у барі готелю «Пойнт-ту-Пойнт Інн» у старовинних шкіряних кріслах, що зберігали запах минулих епох. Кавовий столик між ними був засмічений напівпорожніми склянками, пляшками та термокухлями. Власниця готелю приготувала кімнату для Делароса й пішла спати, залишивши гостей у тьмяно освітленому барі. Піт Вандермеєр і Грім пили пиво, Стів — каву. Джоселін сьорбала з кухля гарячий ромашковий чай. Те саме робила й Беммі Делароса, допоки Грім не налив їй чарку горілки. Її чоловік подібного підбадьорення вже не потребував, бо вихилив уже третю чарку. Він ще не був п’яним, але впевнено рухався в цьому напрямку. «Мабуть, так буде краще», — подумав Стів.

Берт і Беммі Делароса вже нічим не нагадували тих пихатих чваньків, якими вони здалися Грімові. Стів подумав, що вони йому навіть подобаються, наскільки взагалі можна було судити про це в такій ситуації. Коли минув перший шок, вони змогли поставитися до події з дещо меншим драматизмом. Звісно, зарано було ще говорити, що вони її сприйняли. Подружжя було в тому стані заціпенілості, яким вдало користуються трунарі, обговорюючи практичні питання похорону із згорьованими родичами. Завтра чи щонайпізніше у вихідні реальність їх приголомшить, і тоді їм буде краще заздалегідь знати, з чим вони мають зіштовхнутися. Хай там як, а зараз у них є можливість дізнатись про все, перебуваючи за безпечними стінами готелю. Ніщо у світі не змусило б подружжя Делароса повернутися до свого темного, покинутого будинку… де була вона.

Грім забрав Піта, Джоселін і Стіва на своєму «додж-рамі». Новосели чемно привітались із ними у холі готелю, хоча руки їхні тремтіли. Стів був змученим і загальмованим, адже вони із Джоселін вже дві години як спали, коли задзвонив телефон. Але наразі, коли кава осіла в його шлунку, в голові нарешті почало розвиднятися.

— Катаріна ван Вайлер, — нетвердо повторив Берт Делароса.

— Саме так, — відповів Піт. — Вона жила у Западині Філософа, у лісі, за тим місцем, де зараз мешкаємо ми з дружиною та Стів із Джоселін. У Блек-Спрінзі її було засуджено до страти за чаклунство у 1664 році. Щоправда, тоді це місто ще не називали Блек-Спрінг, то була колонія голландських мисливців, знана як Нью-Бек. І ось тут у Блек-Спрінзі вона з тих часів і лишилася.

У каміні за їхніми спинами тріснула дровина. Беммі миттєво випросталася, як іграшковий клоун, що вистрибує з коробочки. Стів зауважив, що бідолаха нервувала, наче те лоша; про напруження свідчили глибокі борозни, що залягли навколо її рота.

— У Гайленд-Фолзі, в Форт-Монтґомері й, звісно, у Пойнті всі знають, що пагорби й ліси навколо зачакловані. А подробиці їм знати не потрібно. Це можна відчути навіть у повітрі, ніби запах озону після буревію з блискавкою. Але відьма — то проблема Блек-Спрінга, і, на жаль, немає жодного виходу, окрім як залишати усе таким, як є.

Він сьорбнув пива. Делароса кинули скорботні погляди на власне питво, не в змозі примусити себе взяти його в руки.

— Про її життя майже нічого не відомо, і від того таємниця тільки глибшає. Ймовірно, вона прибула сюди на одному з кораблів голландської Вест-Індської компанії десь у 1647 році. Тоді Новий Амстердам був жвавим портовим містом. Угорі уздовж Гудзона селилися люди, вони торгували з індіанцями, поселення були бідними і простими, а історії поширювалися з уст в уста. Багато з них загубилося із плином часу. Катаріна могла бути пастушкою, а могла — повитухою. У Новому Світі роль жінок полягала у зміцненні громади.

— Шляхом дітонародження, — пояснила Джоселін.

— Саме так. Вони, так би мовити, засівали насіння нової цивілізації. Голландці засновували поселення здебільшого у безпечних місцях уздовж річок. Але у лісах звідти на захід було досхочу диких тварин, й індіанці мунсі ставили мисливські пастки там, де зараз Ліс Чорної скелі й де голландці заснували Нью-Бек. З індіанцями вони порозумілися. Торгували з ними. А ось від англійців їх аж у дрож кидало. Нова Англія наступала їм на п’яти, бажаючи приєднати Нові Нідерланди до своїх територій. Саме це й сталося наступного року, коли англійці захопили голландські поселення без краплини крові. Ось вони-то й вигнали звідси плем’я мунсі… але багато хто стверджує, що мунсі залишили ці землі добровільно й самі пішли на північ. Тому що на той час Блек-Спрінг уже був проклятий.

— Пробачте, але що це означає в реальності? — запитав Берт Делароса.

— Зачаклований, — відповів Грім, як завжди, без краплини делікатності. — Байдужий. Приречений.

— Принаймні, так вважалося за тих часів, — припустила Беммі.

— Еге ж, можна й так сказати, — криво всміхнувся Грім, але відразу ж сповз у кріслі під колючим пильним поглядом Піта Вандермеєра. Обоє Делароса перезирнулися й позіхнули. За інших обставин було б цікаво спостерігати за їхніми майже комічними досконало синхронними рухами.

— Отже, мусите розуміти, що забобони глибоко увійшли в людську психіку, — продовжив Піт. — Ми говоримо про людей, що мали якось виживати у всуціль дивному світі, за часів, коли ніякої безпеки не існувало взагалі. Європу потрясали епідемії чуми, неврожаї, голод і війни, а Новий Світ був сповнений невідомих лісових звірів, дикунів і демонів. Ніхто не знав, які потойбічні істоти вешталися у безлюдних місцях на захід від заселеної землі. Дуже паскудна ситуація. Наукових знань тоді не було, і люди покладалися на байки та віщування чаклунів. Вони боялися всемогутнього Бога й до смерті лякалися диявола. Це наклало відбиток на навколишні ліси, який не сплутаєш ні з чим. Досить бодай згадати, як зветься пагорб за нашим будинком.

— Гора Нещастя? — запитав Варт. — Ми піднімалися на неї якраз цього тижня. Чарівне місце. З вершини було видно Гудзон.

— Так, приємне місце для прогулянки. I зараз абсолютно безпечне, допоки не відхиляєшся від стежки. Але ж ці знамення… Ставтеся до них як до примітивної метеорології, з тією різницею тільки, що вони передбачають не погоду, а нещастя, що насуваються. Ви, звісно, чули про судові процеси над відьмами у Салемі — вони відбулися десь за двадцять чи тридцять років по тому в Колонії Массачусетської затоки. Їм передували неврожаї, епідемія віспи та постійні загрози нападу з боку індіанських племен. Зв’язок між цими подіями було встановлено тільки пізніше, але то не