Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Вдосвіта дві карети покидають білосніжний маєток Еванжеліни у Байлеморі й рушають в сторону гір до замку Айвернес. Попри ранній підйом та метушливі збори, я зацікавлено спостерігаю за навколишнім. Насправді дуже незвично опинитись в подібній ситуації, коли все в новинку: і величезні скрині з добром, і кучери та коні, і пасажирська та вантажна карети, і осідланий жеребець Емерея, такий величезний, та трохи злий, точно до пари своєму господарю, і челядь та метушня.

Мені, як леді, знай собі лиш дивись, щоб під руку не потрапляти. За всім слідкує похмурий граф. Він підганяє слуг, роздає вказівки та стежить, щоб ми нічого не забули та встигли вчасно. Безпосередньо за мій багаж відповідальна Ліна, тому навіть тут я не при справі. Та ще й хворою вважаюсь, й мене взагалі мало чіпають та наказують відпочивати. А я собі не ворог. По-перше, від мене й справді користі мізер. А по-друге, як я вже казала — щоб вибратись з пастки, треба цей світ добряче вивчити. А спостереження один з найперших та найосновніших методів в біології. Чи ж мені не знати.

Навіть вид за вузеньким мутним віконцем викликає збентеження. Не відразу й розумію, чому пейзажі, що пропливають повз, здаються трохи не такими. Вони радуються око простою первозданною красою. Втручання людини настільки мале, що майже непомітне. Ні тобі ліній електропередач, ні тобі асфальтних доріг, немає шуму машин, гулу літаків, заводів, бетонних джунглів. Ми наче подорожуємо самі-самісінькі в цілому світі. Лиш вряди-годи зустрічаємо когось на підводі. І то, коли наближаємось до якогось села чи трактиру.

Проте через кілька годин мій ентузіазм та цікавість потихеньку спадають. Дарма що на лавках м'які подушки, мої сідниці потроху починають перетворюватися на відбивну. Всі спроби влаштовується зручніше виявляються  марні, бо цей вид транспорту схоже просто призначений для тортур. Розніжене сучасними автівками, тільце гаряче обурюється і виказує своє «фе» подібному транспортуванню.

Ох, не знали мої подружки, мріючи про екіпажі, джентльменів і гарні сукні, що насправді являють собою їх рожеві мрії. Карети — незручні неамортизовані возики. Сукні — звісно, прекрасні, але корсет — це величезний жирний мінус, на щастя лікар мені поки що рекомендував обходитися без нього. А джентльмени не завжди чесні та шляхетні. Мені ось трапився Емерей, і поки від нього я отримала лиш гнів, ненависть і скупі вказівки або холодний ігнор.

Відколи лікар Ешлі мене обстежив та сказав, що я витримаю поїздку, він вдає, що мене взагалі не існує. По правді я весь цей час його не бачу, але мені здається, інколи відчуваю злий погляд, який він кидає на карету з висоти свого такого ж злого коня. І кінь, мабуть, кидає. Чого б йому не кидати, він же такий самий як і його господар.

Зі мною в кареті нудиться незамінна Ліна. Їй ще гірше. Дівчину вже двічі вивернуло, відколи ми покинули столицю. Весь екіпаж пропах нав'язливим м'ятним запахом, який за рекомендацією лікаря мав зменшити її муки. Може, й зменшив, хто його знає. Але я точно скажу, що саме цей аромат відтепер для мене у списку найогидніших.

— Вибачте, леді, — стогне вона, здригаючись від чергового спазму. — Я ніколи не подорожувала на такі довгі відстані й не знала… Ви звільните мене?

— Ну, що ти таке говориш? — обурююсь, прибираючи вологе пасмо з її чола. — Це ж не твоя провина, кожен може захворіти.

Накрапую в кухлик десять крапель м’ятного настою та даю їй випити.

Знесилена служниця відкидається на подушки та полегшено прикриває повіки.

— Вибачте…

— Ще раз почую «вибачте», тоді точно звільню, — жартівливо погрожую.

Мені її справді шкода. Уявляю як їй погано та ніяково, а ще соромно й незвично.

— Ліно, — я більше й слова не хочу чути стосовно того, хто за ким доглядає. Ти хвора, я здорова. Усі титули зараз у відпустці, зрозуміло?

Легенько киває, зціпивши зуби.

— От і чудово!

До речі, доктор Ешлі теж прямує з нами в Айвернес. Про причину мені, звичайно, не говорять, але Ліна, та ще оптимістична дитина, відразу ж припускає, що через мене. Тобто граф настільки стурбований моїм здоров'ям, що взяв із собою в дорогу лікаря.

— Ви ж бачите, що він очей з вас не зводить… — шепоче вона, в періоди, коли хоч щось може шепотіти.

Закочую очі.

— Ой, Ліно, мені здається, що такі погляди кидають, на того, кого вбити хочуть, а не стиснути в обіймах пристрасті.

— Від ненависті до кохання… — глибокодумно підтискає губи.

— Я його зрадила й вийшла заміж за вітчима, гадаю, таке не прощають.

Відвертаюсь до вікна. Навіть уявити собі не можу, що було в голові у Еви, щоб таке вчинити. Ліна її щиро любить, співчуває, а отже дівчина на це заслуговує. То чому ж вона так нечесно вчинила стосовно Емерея?

— Тоді доктор Ешлі!

— Що, доктор Ешлі? — не відразу розумію, заглибившись у роздуми.

— У вас закохався доктор Ешлі!

— Ліно! — пирхаю. — Може романи менше читай, — кидаю погляд на палітурку одного з таких, кутик якого стирчить з-під подушки.

Ліна сором’язливо засовує зрадливий кутик поглибше й насуплюється.

— І… — продовжую. — Якщо бути доскіпливою. За останню годину лікар Ешлі цікавився більше твоїм самопочуттям ніж моїм. Тому якщо саме це брати за ознаку романтичних почуттів, то об’єктом слід вважати тебе, а не мене.

— Таке скажете! — задирає підборіддя. — Він сивий!

Ще й носа морщить.

— Ну, от. А мене сватаєш!

Хоча десь у глибині душі я рада, що лікар з нами. По-перше, чомусь почуваюся поруч із ним спокійніше, графа ж відверто побоююсь. По-друге, він дуже допомагає з Ліною, періодично відпоюючи її різними зіллями. А по-третє… по третє й сама не знаю, можливо сподіваюсь, що зможу його умовити відвезти мене назад у клініку лікаря «Пенсне» і знову застосувати електрошокову терапію… Хоча й розумію — хапаюсь за примарну надію.

Сутінки наступають якось різко. Ось був собі білий день, карета котилась по дорозі, й раптом до ночі лишились лічені хвилини.