Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– То ти отримала це від учителя? – я була заінтригована.
– Ні, дурненька. Слухай. Ти ж знаєш, що боші реквізували нижній і середній поверхи та кімнати навколо внутрішнього двору. Ну, знаєш, для штабу. І для своїх тренувань.
Я вже про це чула. Розташована біля центру Анже стара школа, з її просторими класами й прилеглими спортивними майданчиками, ідеально підходила для таких цілей. Кассі розповідав нам про німців на маневрах, про їхні сірі шоломи, схожі на коров’ячі голови, і про те, що дивитися нікому не дозволялося, тож віконниці в класах, які виходили на внутрішній двір, були в цей час зачинені.
– Деякі з наших підлазили й спостерігали за ними в шпарину в одній із віконниць, – продовжила Ренетт. – Та це було справді нудно. Марширують туди-сюди й щось вигукують німецькою. Не розумію, навіщо такі таємниці, – і вона невдоволено скривилася. – Та одного дня старий Каре нас упіймав. Прочитав велику нотацію Кассі, мені й… ну, ти їх не знаєш. Забрав у нас вільний час по обіді в четвер. Дав величезне додаткове завдання з латини.
Її рот скривився від злості.
– Не розумію, навіщо він вдавав із себе святого. Він же сам ішов дивитись на бошів.
Ренетт стенула плечима.
– Так чи інакше, – тихіше продовжила вона, – та одного разу нам вдалося йому помститися. Старий Каре живе в колежі, навпроти хлопчачої спальні, і Кассі якось заглянув до нього в кімнату, коли його не було. І вгадай, що він там побачив?
Я знизала плечима.
– У нього там під ліжком стояло велике радіо, такий довгохвильовий приймач… – тут Ренетт запнулась, видно було, що їй стало ніяково.
– Ну? – я втупилась поглядом у золотавий циліндрик у її пальцях, намагаючись зрозуміти зв’язок.
Вона неприємно та якось по-дорослому всміхнулася.
– Я знаю, ми не повинні спілкуватися з бошами. Але ж не можна постійно уникати людей, – зверхньо заявила вона. – Тобто ти ж бачиш їх біля воріт або в Анже, коли йдеш у кіно…
Я страшенно заздрила цьому привілею Ренетт і Кас-сі – щочетверга їм дозволяли їздити на велосипедах у місто й ходити в кіно і кафе. Я набундючилась.
– Та розповідай уже далі.
– Я розповідаю, – закопилила губу Ренетт. – Боже, Буаз, ти така нетерпляча…
Вона поправила волосся.
– Як я вже сказала, ти вимушений бачити німців у певний час. Та й не всі вони такі вже погані, – і знову ця усмішка. – Деякі з них навіть цілком хороші. Усе ж кращі, ніж старий Каре.
Я байдуже знизала плечима.
– Тож один із них і дав тобі помаду, – пробуркотіла я. Стільки галасу навколо такої дрібниці, подумала я. Дуже схоже на Ренетт – робити сенсацію з нічого.
– Ми розповіли їм, тобто натякнули одному з них про Каре і його радіо, – промовила вона. Ренетт чомусь сильно почервоніла, її щоки стали схожі на півонії. – Він дав мені цю помаду, а Кассі декілька сигарет, ну і всяке таке… – вона говорила дуже швидко, очі її блищали. – А потім Івонн Крессоне сказала, що бачила, як вони зайшли до кімнати старого Каре й винесли звідти радіо, і він сам також пішов із ними, і тепер замість латини в нас ще один урок географії з мадам Лямбер, і ніхто не знає, що сталося з Каре!
Вона подивилася просто мені у вічі. Я пам’ятаю її золотаві очі кольору гарячого цукрового сиропу під час карамелізації.
Я знову стенула плечима.
– Не думаю, що з ним щось таке сталося, – розсудливо сказала я. – Тобто не відправлять же вони таку стару людину на фронт тільки за те, що в неї є радіо.
– Ні. Звісно, ні, – її відповідь була аж занадто поспішною. – Та й зрештою, йому однаково не можна було його тримати, чи не так?
Я погодилася, що не можна. Це ж проти правил. Кому як не вчителю це знати. Ренетт роздивлялася губну помаду, любовно та пестливо граючись нею.
– Ти ж нікому не скажеш? – вона дружньо поплескала мене по руці. – Не скажеш, еге ж, Буаз?
Я одразу ж відсіла від неї, машинально потираючи руку в тому місці, до якого вона торкнулась. Я ніколи не любила всі ці ніжності.
– Ви з Кассі часто бачитеся з німцями? – спитала я.
– Іноді, – знизала вона плечима.
– Ви розповідаєте їм щось іще?
– Ні, – вона знову зачастила. – Ми просто говоримо. Слухай, Буаз, ти ж нікому не розповіси, так?
Я вишкірилася.
– Може, і не розповім. Якщо ти дещо для мене зробиш.
Вона подивилася на мене зіщуленими очима.
– Що ти маєш на увазі?
– Я хочу якось поїхати до Анже разом з тобою і Кас-сі, – хитро заявила я. – У кіно, кафе й усяке таке…
Я зробила паузу, милуючись ефектом, а вона дивилась на мене примруженими очима, що блищали, мов ножі.
– Бо інакше, – знову повела я удавано єлейним голосом, – я можу розповісти матері, що ви говорили з людьми, які вбили нашого батька. Спілкувалися з ними й шпигували на них. На ворогів Франції. Подивимося, що вона на це скаже.
Ренетт мала збентежений вигляд.
– Буаз, ти ж пообіцяла!
Я урочисто похитала головою.
– То не рахується. А це – мій обов’язок патріотки.
Я, мабуть, мала переконливий вигляд. Ренетт зблідла. Та для мене ці слова нічого не значили. Насправді я не відчувала ворожості до німців. Навіть коли я говорила собі, що вони вбили мого батька, що, можливо, чоловік, який зробив це, може бути тут, просто тут, в Анже, і мене відділяє від нього година їзди на велосипеді, а він п’є ґроплян[11] у якомусь барі й курить «Голуаз». У моїй голові цей образ був дуже яскравим, але беземоційним. Можливо, тому, що обличчя батька вже вицвіло в моїй пам’яті. Може, саме через це діти рідко втручаються в суперечки дорослих, а дорослі нечасто розуміють раптові ворожнечі, які без жодних видимих причин спалахують між дітьми. Я розмовляла з Ренетт натягнуто й несхвально, але те, чого мені насправді хотілося, не мало жодного стосунку до батька, Франції чи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.