read-books.club » Сучасна проза » П'ять четвертинок апельсина 📚 - Українською

Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "П'ять четвертинок апельсина" автора Джоан Харріс. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 86
Перейти на сторінку:
Рен-Клод лише хихотіли і, взявшись за руки, втікали до саду.

Ця невловимість бентежила мене більше, ніж я могла собі уявити. Вони стали відокремлюватися, хоч раніше ми були рівнею. Раптом усе те, чим ми займалися разом, перетворилося для них на дитячі забавки. Спостережний Пункт, Стоячі Каменюки – усе це стало лише моїм. Рен-Клод заявляла, що не хоче рибалити, бо боїться змій. Натомість вона сиділа в кімнаті, куйовдила собі якісь складні зачіски та зітхала над світлинами кіноакторок. Кассі слухав про мої плани з добродушною байдужістю, а потім перепрошував, що вимушений мене залишити, бо треба вивчити латинські дієслова для мсьє Каро. Я збагнула це вже потім, коли сама подорослішала. Вони використовували кожну нагоду, щоб позбутися мене. Домовлялися зі мною про щось і не дотримували обіцянок, посилали мене з вигаданими дорученнями на інший кінець Ле-Лавеза, обіцяли зустрітися зі мною біля річки, а натомість ішли до лісу, а я їх чекала, поки злі сльози пекли очі. Коли я нападала на них із претензіями, вони вдавали цілковиту невинність, картинно притискаючи руку до рота: «Ой, невже ми домовлялися біля великого в’яза? Я думала, біля другого дуба», – і хихотіли, коли я від них втікала.

Вони рідко ходили до річки, хіба тільки щоб поплавати. Рен-Клод сторожко входила у воду, і лише на чистіших і глибших місцях, де годі було зустріти змій. Намагаючись привернути їхню увагу, я пірнала у воду з берега і плила під водою так довго, що Рен-Клод починала лементувати, що я втопилася. Але я все одно відчувала, що вони віддаляються, а мене засмоктує самотність.

Тільки Поль залишився мені вірним. Хоча він був старшим за Ренетт, практично однолітком Кассі, усе ж він здавався молодшим, і витребеньок у нього було менше. При них він мовчав і тільки зніяковіло всміхався, коли вони говорили про школу. Поль ледве вмів читати, та й писав кривими друкованими літерами, наче мала дитина. Однак йому подобалися різні історії, і коли він приходив до Спостережного Пункту, я, бувало, читала йому оповідання з журналів Кассі. Ми всідалися на платформу, він зазвичай стругав ножичком якусь дощечку, а я читала йому «Гробницю мумії» або «Вторгнення марсіан». Між нами лежало півхлібини, і час він часу ми відрізали собі по окрайцю. Інколи він приносив загорнутий у вощений папір шмат гусячого паштету або ж півкружальця камамберу. До нашого маленького бенкету я додавала кишеню суниць чи голівку викачаного в попелі козячого сиру, який мати називала попелюшкою. Зі Спостережного Пункту я бачила всі свої сітки та пастки, які щогодини перевіряла, за потреби налагоджуючи знов і забираючи малий улов.

– Що ти їй загадаєш, коли впіймаєш?

Тепер він вірив, що рано чи пізно я вполюю стару щуку, тож говорив із прихованим захопленням.

Я замислилася.

– Не знаю, – я відкусила хліб із паштетом. – Та й нащо планувати, поки я її не піймала. На це може знадобитися багато часу.

Мені потрібен був саме час. Пройшли три тижні червня, а мій ентузіазм жодним чином не згас. Навпаки. Навіть байдужість Кассі та Рен-Клод лише підбадьорила мою впертість. Для мене Стара Мама була талісманом, слизьким чорним талісманом, який, якби мені тільки до нього дістатися, міг виправити все спотворене.

Я б їм показала. У той день, коли я впіймаю Стару Маму, вони всі глянуть на мене із подивом. Кассі, Ренетт… Та я хочу побачити вираз материного обличчя, примусити її нарешті побачити мене, можливо, стиснути кулаки від люті… Або особливо мило всміхнутися й розкрити обійми.

Але тут моя фантазія зупинялась. Я не сміла уявляти, що буде потім.

– До того ж, – промимрила я з удаваною байдужістю, – я не вірю в бажання. Я тобі вже казала.

Поль цинічно глянув на мене.

– Якщо ти не віриш у бажання, то навіщо тоді все це робиш?

Я похитала головою.

– Не знаю. Мабуть, просто щоби щось робити.

Він розреготався.

– Ну це точно про тебе, Буаз, – видихнув він між нападами сміху. – У цьому вся ти. Ловити Стару Маму, просто щоби щось робити!

І він знову зайшовся сміхом, небезпечно качаючись від незрозумілої веселості на самісінькому краю платформи, доки прив’язаний до підніжжя дерева Малабар не почав відчайдушно гавкати, і ми замовкли, щоб не видати нашої схованки.

5

Невдовзі після того я знайшла губну помаду в Рен-Клод під матрацом. Дурнувата схованка – там її хто завгодно міг знайти, навіть мати, втім, у Ренетт завжди були проблеми з вигадливістю. Була моя черга стелити постіль, тож ця штука, мабуть, вислизнула з-під нижнього простирадла, тому що я знайшла її затиснутою між краєм матраца та рамою ліжка. Спочатку я не зрозуміла, що це. Мати ніколи не фарбувалася. Невеличкий золотистий циліндр, схожий на опецькувату ручку. Я з зусиллям розкрутила туго закручений ковпачок і відкрила. Саме обережно проводила помадою по руці, коли почула за спиною хекання, а тоді Ренетт рвучко шарпнула мене. Обличчя в неї було бліде й скривлене.

– Дай сюди, – прошипіла вона. – Це моє!

Вона видряпала помаду з моїх пальців, та впала на підлогу й закотилася під ліжко. Ренетт швидко нагнулася, щоб дістати її, і тепер сестрине обличчя палало.

– Де ти це взяла? – поцікавилася я. – А мати знає, що в тебе є помада?

– Не твоє діло, – пробурмотіла Ренетт, вилізаючи з-під ліжка. – Ти не маєш права порпатися в моїх особистих речах. А якщо ти посмієш хоч комусь розпатякати…

Я осміхнулася.

– Може, і розпатякаю, – заявила я. – А може, і ні. Подивимось.

Вона зробила крок уперед, але я вже практично зрівнялася з нею зростом, тож хоч сестра й втратила голову від злості, усе ж не настільки, щоб намагатися влаштувати зі мною бійку.

– Не розказуй, – заблагала вона. – А я піду сьогодні з тобою рибалити, якщо хочеш. Можемо піти до Спостережного Пункту й читати журнали.

Я знизала плечима.

– Може, і підемо. А де ти її взяла?

Ренетт глипнула на мене.

– Пообіцяй, що нікому не скажеш.

– Обіцяю, – і я плюнула на свою долоню. Повагавшись якусь мить, вона зробила так само. Ми закріпили нашу змову, потиснувши липкі від слини руки.

– Ну, добре, – вона всілася на ліжко, підібгавши ноги. – Це було в школі. Навесні. У нас там був вчитель латини, мсьє Каро. Кассі називає його мсьє Каре, бо зачіска

1 ... 14 15 16 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П'ять четвертинок апельсина"