Читати книгу - "Принц Єгипту, Олександра Малінкова"

            Рівно о восьмій годині Марина вийшла з готелю і зіткнулася з Ферітом.

- Привіт! – Видавила з себе. – От влипла.

             «Берті ж не візьме його з нами?»: Закралася підозра.

            А от і вона, у гарному легкому платті пісочного кольору. На відміну від Марини, яка чекає в шортах і в тоненькому білому светрику, який увесь час тікав то з одного то з іншого плеча. Чорний невеличкий рюкзак і такого ж кольору кросівки. Волосся розпущене й розсипане по плечам легкими хвилями. Вії лише трішки підфарбовані, від чого її блакитні очі зараз здаються ще більшими. На губах блиск нюдового кольору.

Марина

- Марино, страшенно перепрошую, але я сьогодні ніяк не можу! – На ходу випалила Берті. – Круз повернувся раніше, я на секундочку. Але не переймайся, тобі Хургаду люб’язно покаже Філ.

- Нізащо! – Викрикнула Марина.

- Нізащо! – вигукнув Феріт одночасно з дівчиною.

- Філе, будь Зайчиком! Виручи! Я місяць не бачила чоловіка! – Берті закліпала оченятами повними печалі і прохання.

- Берті, Хургаду я можу подивитися й іншого разу! – З легким розчаруванням у голосу промовила Марина.

- Злякалася? – Глузливо запитав Філ.

- Я-я? З якого це дива? – Примружила очі Марина.

- Тоді ходімо! – Феріт поліз у кишеню темних джинсів, щоб дістати ключі від автівки, яку припаркував неподалік.

          Біла футболка і джинсова сорочка, накинута поверх дуже йому пасували, як і сонцезахисні окуляри круглої форми. Волосся зібране, а на шиї і на лівій руці стильні аксесуари.

            Він зробив декілька кроків у бік своєї «крихітки». І задоволено завмер. Споглядаючи на авто так, наче це була мрія і гордість його життя.

             Старий фольтсваген був настільки вбитим і іржавим, що було взагалі не зрозуміло, якого ж він кольору, і яким чудом дожив до такого похилого віку. Але особливі сумніви викликало те, чи ця «колимага» взагалі здатна завестися, не те, щоб стартувати з місця. Ну хоча б зрушити, щоб від неї не відвалилася бодай хоч якась запчастина. Про салон взагалі без сліз важко говорити.

- Наш транспорт, - задоволено промовив він, - не Бентлі правда, але ця «крихітка» все ще на ходу.

- Ключове слово, я так розумію «ще»? Звучить дуже, ем… Багатообіцяюче, - прокоментувала засмучена Марина.

          Звичайно, вона не була така розбалувана всілякими брендованими шикарними машинами. У колишнього була Сузукі, але нова. Просто мова зараз трішки про інше. В першу чергу про безпеку.

- Та чого ти?– Явно потішався з її розгубленості Феріт.

- Це що? Розіграш такий? Вирішили розіграти мене з Берті?

- Вона навіть заводиться! – З його вуст звучало, наче контрольний у голову.

- Та від тебе взагалі все заводиться! – В’їдливо промовила вона. – Маю надію, що мені не прийдеться її штовхати назад.

- Молись, дівчино, щоб ми хоч  туди на ній доїхали, - собі під ніс тихо промовив Філ.

- Що? – Перепитала вона.

- Сідай кажу! Ще сорок хвилин дороги попереду, - скомандував він, а потім тихіше додав. – у ліпшому випадку, і то якщо згори.

            Коли вона нарешті обережно залізла у салон, сидіння заскрипіло, та значно прогнулося  під її вагою, хоч дівчина й була худенькою. Далі було цікавіше, кожен раз коли Феріт пригальмовував на світлофорі крісло розкладалося і дівчина падала навзнак. А коли під’їжджали до зебри і на дорозі було щось по типу лежачого поліцейського, Марина відчувала м’яким місцем   кожну  ямку чи горбок. Коли ж нарешті доїхали пасок безпеки заклинило. Хлопець вийшов і обійшов автомобіль майже по колу, не з першого разу, але відчинив дверцята поруч з дівчиною. Хоча в якийсь момент їй здалося, що та дверцята в його руках і лишиться, а до готелю вона буде вертатися з ефектом кабріолету, тільки дірка буде збоку… Нарешті, він нахилився над нею, і засунувши викрутку у отвір фіксажу, нарешті відстібнув пасок безпеки.

           Їй знову перехопило подих від його близькості. Дивне було ще й те, що вона зовсім не відчула солодких чи різких до запаморочення та дурноти, пахощів арабського парфуму. Жодного стороннього запаху, лише ледь вловимий та приємний аромат його шкіри трішки мускатний, а ще ледь– ледь відчутні нотки фруктово– квіткового мила чи гелю для душу.

Марина

–  Вже все, –  він посміхнувся і подав їй руку, щоб вона змогла вилізти з того брухту, –  ти паспорт з собою взяла?

–  Навіщо? –  Вона здивовано заморгала, але все ж таки вклала свою руку в його і дозволила допомогти вилізти з автівки.

–  Ну як навіщо? А як же ж я маю по іншому виправдати ще один Ваш стереотип? Що  всі хто тут живуть мисливці на дівчат. Все, що жіночої статі треба наздогнати і оволодіти, а після цього продати. – Пожартував він.