read-books.club » Публіцистика » Слiди на дорозi 📚 - Українською

Читати книгу - "Слiди на дорозi"

204
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Слiди на дорозi" автора Валерій Ананьєв. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 93
Перейти на сторінку:
такими самими жалюгідними невдахами, як і вони. Мене ніхто не вчив. Якось інтуїтивно зрозумів, що мені в цих компаніях нема чого робити. Мені було нецікаво — я був цілком поглинений своєю мстою.

Я не планував нікуди йти вчитися далі після школи, але все одно зареєструвався на іспити з предметів, які найчастіше вимагалися до вступних іспитів у ВНЗ. Одразу після випускних мені прийшла в голову ідея все ж таки ризикнути і податися до військового вищого навчального закладу. Але це було спонтанне, не підготовлене рішення, і я тупо запізнився на медогляд.

Звісно, я не впав у відчай, а продовжив готуватися за тим планом, який виробив раніше: йти служити на контракт і звідти вже вчитися на офіцера. До того ж моє рішення періодично підкріплювалося різноманітними чутками і припущеннями, типу, що при вступі з солдатським контрактом на руках передбачені якісь знижки, що мене, двієчника, не могло не тішити.

Проте, склавши всі шкільні іспити і не потрапивши до військового інституту, задумався, чим зайняти найближчий рік. Усе вирішилося само собою. Зателефонувала мама мого знайомого, яка працювала у місцевому ПТУ, сказала, що там недобір у групі електриків, і запропонувала піти туди вчитись. У результаті мене взяли без будь-яких іспитів.

Особливо розповідати про ПТУ нічого. Цей заклад користувався поганою репутацією, і я соромився, що був з ним пов’язаний. Тому я ніколи не ходив туди прямою дорогою, а добирався через двори, щоб не потрапити комусь на очі з наплічником. Завершувати навчання у моїх планах не було. Я хотів лише набути знання для того, щоби вміти дома ремонтувати електрику, а наступного року, коли вся група мала отримати «корочки», я планував уже топтати плац у шкіряних берцях.

От тільки провчившись там чотири місяці, я практично жодних знань не здобув, для будь-якої оцінки вимагалося дешеве спиртне а щомісячна стипендія у двісті гривень ділилася навпіл між мною і куратором. Група учнів існувала лише задля того, щоби начальство мало частину наших грошей.

Коли у лютому настав час іти на практику, я потрапив на хлібозавод. Знаєте, бути різноробочим при мінус двадцяти — не так просто, як я собі уявляв. Хоча… і взагалі цього ніяк не уявляв. В один прекрасний момент раптом зрозумів, що я весь день брудний, холодний, голодний і втомлений, а грошей мені за це не платять.

Тому після двох місяців такої «практики» я не став повертатись до ПТУ. Знань, на які розраховував, не дістав, а сто гривень на місяць, які потрапляли мені до рук, не були вагомим аргументом. Я залишився працювати на хлібозаводі, але вже за гроші. Відпрацювавши ще кілька місяців, вирішив відпочити перед армією і нічим не займатися. Грошей я заробив небагато, зате здобув досвід, завдяки якому практично перестав їсти вироби з борошна: антисанітарія там була кричуща.

Чотирнадцятого липня я доволі скромно відсвяткував свій день народження у компанії запеченої качки з картоплею на березі річки. А п’ятнадцятого липня вже сидів у кабінеті воєнкома і писав заяву, що бажаю йти служити на контракт у десантні війська. Спершу мені хотіли відмовити, посилаючись на зріст (метр сімдесят два), але коли я здав нормативи з фізпідготовки і підтягнувся тридцять разів, сумніви у керівництва відпали, і весь наступний місяць пішов на те, щоб знову зібрати всі потрібні документи, пройти тести і медогляди. Був лише один момент, який мене засмутив: перед тим, як стати повноцінним десантником, я був зобов’язаний пройти вишкіл у «Десні». Із військкомату зателефонували в частину і запитали, які посади потрібні, ті назвали кілька, і я вибрав механіка — водія БМД (бойової машини десанту). Це була єдина вакантна бойова посада. Біда лише в тому, що на техніці я розумівся дещо менше, ніж взагалі нічого. Але недарма ж їду в «учєбку»… там навчать.

Наприкінці серпня зателефонували і повідомили, що дев’ятого жовтня о десятій вечора буде відходити автобус на «Десну», і мені потрібно там бути з речами і сто двадцятьма гривнями, аби заплатити за дорогу. От і дізнався я про дату, якої чекав з чотирнадцяти років. Мною будуть усі пишатись, я стану втіленням сили і мужності. Я стану десантником.

Частина друга:

«Відчай»

Ось і настав день, якого я так довго чекав. У мені все вирувало у передчутті. Починається нове життя! Нарешті я стану потрібним, затребуваним, здобуду сенс і розуміння, заповню порожнечу всередині себе!

Ніхто з батьків мене не проводжав, і ніяких проводів мені не влаштовували. Я просто зібрав сумку з потрібними речами, взяв свої заощадження, яких саме й вистачало на дорогу, та пару канапок. На вокзал, звідки відходила маршрутка, зі мною приїхав лише мій друг, однокласник, з яким після цього дня ми більше не бачилися. На місці вже було близько десятка хлопців. Декого я впізнав: бачив їх на медогляді. Та тільки вони уже були пострижені наголо. Ймовірно, вирішили підготуватися заздалегідь. Мене питання зачіски не турбувало: з того часу, як я зайнявся боксом, уже кілька років мій череп був голений.

Нас усіх покликали в автобус, я попрощався з другом і сів на місце, яке перед цим зайняв. Поруч зі мною була моя невелика дорожня сумка і наплічник, я взяв лише ті речі, які порадили брати з собою у військкоматі.

В автобусі я уже відчув атмосферу пригод, і причетність до чогось величного наповнювала мене приємними емоціями. Спробував почати діалог з кількома юнаками, але розмова не пішла. Вставив навушники у вуха і отримував задоволення від поїздки. Десь через кілька годин ми зупинилися, і всі вийшли на перекур, у тому числі я. Багато хто вже перезнайомився методом «стріляння» один в одного цигарок. Я не палив. Я просто стояв і слухав, хто про що говорить. Дружини, робота, кредити, повії… всі говорили на теми, в яких я взагалі не розумівся. Ця невелика зупинка дала мені зрозуміти, що однодумців у мене, мабуть, буде не дуже багато. Ну що ж, можливо, ще в «учєбці» познайомлюся. Через хвилин десять автобус рушив далі.

Близько п’ятої ранку нас вивантажили на КПП в навчальному центрі «Десна». Зелений ліс і спів пташок налаштовували на чудо — чудо, яке незабаром станеться. При денному освітленні мені тепер було добре видно обличчя тих, хто зі мною приїхав. Більшість із них явно були старшими за мене. Причому набагато. В основному це хлопці від двадцяти двох до тридцяти. Але були й ті, кому під сорок. Вісімнадцятирічних, окрім мене, в

1 ... 15 16 17 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слiди на дорозi», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слiди на дорозi"