Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

— Ану поглянь, хто там! — його язик заплітається. — Коротуха!

Чоук менш сп’яніла, ніж Бріґс, і вона мовчить, лише зловісно шкіриться.

Бріґс підходить до моєї схованки. Зводжуся на ноги, а рука досі в кишені — бережу свою знахідку.

— А тобі хіба не час спати?

Заводитися з ним собі дорожче, найкращий вихід для мене — вислизнути, не здійнявши бурі.

— Авжеж, маєш рацію! — кажу йому. — Мушу з вами попрощатися…

Він штовхає мене в груди.

— Агов! Я ще не договорив!

Його погляд падає на обгризений сухарик у моїй другій руці — і враз спалахує.

— Овва! Це ти крала із пайків?

Пересмикую плечима, а в мені все закипає від люті на це звинувачення:

— Проґавила вечерю!

— Я зголоднів! — він звертається до Чоук. — Ти хочеш їсти?

Вона не відповідає, лише загрозливо дивиться, чогось очікуючи.

— Дай це мені! — наказує Бріґс.

Це лише недоїдки, однак я не дозволю цьому нікчемі глумитися з мене.

— Ні!

Його очі звужуються.

Здивовано всміхнувшись, він оглядається на подружку.

— Ти це чула? Коротуха відростила собі двійко яєчок.

Серйозно? Лише чоловік може сприйняти це за комплімент. Один миттєвий удар по його яєчках швидко б заткнув брудну пельку, однак я якось стримуюся.

Бріґс, посміхаючись, вихоплює їжу з моїх рук. Я б могла не дозволити її забрати, але боюся, що будь-який рух може поранити пташку, що так ненадійно лежить у моїй кишені.

Тому я ніяк не реагую.

Він розглядає сухарик, ніби це якась велика гидота. Підносить його Чоук, щоб вона глянула:

— Не знаю, як ти, але я не хочу доїдати за Коротухою! Боягузтво — річ заразна.

І він, ніби мимоволі, викидає сухарика за борт.

Ой, як же йому весело від такого марнотратства! На моє щастя, мною він досхочу награвся, тож знову повертається до Чоук і регоче — аж захлинається. Я користуюсь цим моментом і мчу до своєї каюти.

Нарешті я сама. Обережно добуваю місячну пташку з кишені і кладу на віко скрині, щоб оглянути як слід. Широко усміхаюся. З крилом, що здавалося зламаним, все гаразд, — воно лише трішки скуйовдилося, і дух смерті, що був опустився на пташку, тепер щез, випарувався. Тож зітхаю з полегшенням, адже я помилилася щодо важкості її травми. Можливо, для нас обох надія ще жива.

Двері моєї каюти рвучко відкриваються. Широкими кроками мій батько заходить досередини, тож я не встигаю заховати пташину. Ясна річ, він тут зовсім не для того, щоб дбайливо вкрити мене ковдрою на ніч.

Я ціпенію, неспроможна поворухнутися.

— Отже, тобі на мої правила наплювати? — наближаючись до мене, ричить батько. — Гадала, я не дізнаюсь, що ти запросто собі виходиш з каюти? А що шпигуєш за моїм екіпажем — думаєш, теж нічого не відаю?

Уявлення не маю, звідки він про це дізнався, — Бріґс не встиг би доповісти, — але всі мої заперечення перетворюються на попіл ще до того, як зринають з вуст.

— Я гадав, ти засвоїла урок і будеш слухатись! — великим пальцем він сильно притискає мій ніс. Біль у голові такий, що мене от-от виверне. — Та бачу, у тебе зовсім немає совісті. Тож дозволь все прояснити до кінця.

Одною рукою він хапає місячну пташку, а другу кладе розкритою долонею мені на обличчя так, що я і дихнути не можу.

— Уяви, що ця пташка — це ти. І ось що з нею може статися, коли я не в настрої!

Одним брутальним потиском він розчавлює тендітне тільце.

Я закриваю очі і стримую ридання, що підступають до горла. Його рука досі на моєму обличчі; він навалюється на мене, поки не упирає спиною в стіну.

— Зарубай собі на носі, хто я — і ніколи навіть не здумай йти проти моєї волі. Затямила, ні?

Бризки його слини долітають до мого обличчя, і я без упину киваю головою.

— Отже, хто я?! — він горланить; його обличчя от-от торкнеться мого.

— Мій батько!

— Хто я?! — його рик дужчає.

— Мій капітан!

— Хто я?!

— Гадюка!

— І мені коритимуться!

Перед тим, як лютим кроком забратися геть, він одним різким ударом впечатує мою голову в стіну. І я знову залишаюся сама.

Я сповзаю вниз — ноги більше не тримають — і зупиняюсь поглядом на пташиному тілі на підлозі.

Ого, як затягнули на мені петлю, це вже занадто. Проте, цей останній удар виявився такий болючий, що мене раптом осяяло. Він прагне стулити мені рота, забороняє лізти в його справи.

Значить, є там щось таке, що варто шукати.

VI

Три тижні потому ми пристаємо до Шостого Острова. Ми часто сюди ходимо, бо це — улюблений Острів мого батька, і на ньому приводять до тями натруджену «Діву». Саме тут безліч затишних бухт, де її кладуть набік і ремонтують або чистять корпус нижче ватерлінії від налиплих раків і водоростей.

А ще його називають Діамантовий Острів, бо левова частка багатств Східних Островів походить із видобутку кристалів в його надрах — саме ці щедроти так ваблять мого батька. Оскільки він збирає коштовні каміння на славу Короля, немає охочих перейти йому дорогу, однак я більше не вірю в те, що Король отримує хоча б половину з того, що ми видобуваємо.

Острів завжди у темряві, і сьогодні — не виняток. Наше прибуття вітає низька стіна хмар, що незадовго до цього присунула із П’ятого, або ж Туманного Острова. Вести судно крізь імлу — справа не з легких, а для більшості — взагалі неможлива. Та хто-хто, а «Діва» знає ці води незгірш за мого батька, тому ми благополучно залишаємо позаду смертоносні скали, що оточують Острів.

Екіпаж веслує до берега на невеличких човнах. Зазвичай я аніскілечки не заздрю, коли вони там висаджуються. Цей Острів — суцільна пастка; кожний його дюйм вкритий надтвердим камінням із невмолимо гострими краями, і спробуй якийсь дурило пройтися по ньому босоніж, то позаду нього зосталися б клапті шкіри.

Однак сьогодні мені таки доведеться витерпіти перебування у цій місцині, бо маю дещо дізнатися, і начхати на батькові надзусилля мене впокорити! Усі ці три тижні кожнісінька моя спроба знайти ключ до розгадки виявлялася до сліз марною. На цьому кораблі таємниці бережуть, як зіницю ока. Сподіваюся, покинувши «Діву», Змії візьмуть їх зі собою, аби лиш подалі від мене. Щоб легше було плисти, я роздягаюся до спідньої білизни, але задля захисту взуваю черевики. У них я виглядаю дуже незграбно, краще