Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

пори мусили різати хліб дуже тонкими скибками». У 1650 році секретар Нових Нідерландів писав голандською для тих, хто хотів оселитися в цій провінції, що «мешканці Нових Нідерландів, і особливо Нової Англії, котрі не мають можливості одразу збудувати дім, який відповідає їхнім потребам, копають у землі квадратну яму на кшталт льоху завглибшки шість-сім футів, такої довжини й широчини, як вважають за потрібне, обшивають земляні стіни деревом, а дерево — корою чи чимось подібним, щоб земля не обсипалася; підлогу льоху вимощують дошкою, а згори роблять каркас під дах, який вкривають корою чи зеленим дерном. У такий спосіб ціла родина може прожити в сухості й теплі два, три чи й чотири роки, поділивши льох на кілька покоїв відповідно до розміру родини. Люди заможні й достойники Нової Англії починали з такого житла з двох причин: по-перше, щоб не гаяти часу на будівництво й не лишитися без харчів на наступний рік; а по-друге, щоб не знеохотити простих трударів, яких великими юрмами привозили з батьківщини. За три чи чотири роки, пристосувавшись до рільництва, вони зводили собі пишні будинки, витрачаючи на них по кілька тисяч».

Курс, обраний нашими прабатьками, свідчить про їхню розсудливість, адже вони спершу задовольняли найнагальніші потреби. А◦чи задовольняємо ми найнагальніші потреби зараз? Коли я розмірковую, чи не придбати мені розкішний дім, мене відраджує думка, що ця земля ще не дає врожаю культури і ми досі мусимо різати наш духовний хліб тонкими скибками, як наші прабатьки тонко різали хліб пшеничний. Звичайно, навіть у найзлиденніші часи не можна геть нехтувати архітектурні прикраси, проте нумо оздоблювати наші будинки спершу там, де вони дотикаються до нашого життя, як оселя молюсків, а не їхній зовнішній бік. Але, на лихо, я бував у таких будинках і знаю, чим вони оздоблені.

Ми ще не настільки звиродніли, щоб не змогти за потреби жити в печері або вігвамі й ходити у звіриних шкурах. Проте, безперечно, не варто зрікатися всіх вигод, подарованих нам винахідливістю й заповзятливістю людською, навіть як доводиться платити за них дорогу ціну. У цих краях дошки, ґонт, вапняк і цегла, чи колоди, чи кора в достатній кількості, чи навіть добре обпалена глина та пласке каміння дешевші й доступніші, ніж підхожі печери. Я знавець цієї теми, бо ознайомився і з теоретичним її виміром, і з практичним. Якби ми були трохи кмітливіші, то могли б за допомогою цих матеріалів стати багатшими за найзаможніших нинішніх багатіїв і зробити цивілізацію благословенням для всіх. Цивілізована людина — це той самий дикун, тільки досвідченіший і мудріший. Проте перейдімо до мого експерименту.

*

Під кінець березня 1845 року я позичив сокиру й рушив у ліси над Волденським ставком, щонайближче до тієї місцини, де вирішив звести дім, і почав зрізати високі гінкі білі сосни, ще молоді, на дошки. Непросто починати, не вдаючись до позик, але, можливо, ми робимо щедрий дар своїм побратимам, коли дозволяємо їм зацікавитися своїм задумом. Передаючи мені сокиру, власник сказав, що береже її як зіницю ока, але я повернув її гострішою, ніж отримав. Я трудився на мальовничому схилі пагорба, порослому сосняком, звідки розгортався краєвид на став і маленьку луку, навколо якої височіли сосни й ліщина. Крига на ставку ще не скресла, але потемніла і просякла водою; подекуди в ній уже з'являлися ополонки. У ті дні, коли я працював у лісі, кілька разів трошки сніжило, але здебільшого, коли я виходив до залізниці дорогою додому, жовтий піщаний насип уздовж колій виблискував у імлі, рейки сяяли у променях весняного сонця, а жайворони, піві та інші пташки вже злетілися, щоб зустріти з нами новий рік. Стояли приємні весняні дні, зима наших звад[104] танула разом із памороззю, а життя потягалося, прокидаючись від сплячки. Одного дня сокира спорснула з руків'я, і я, вирізавши клинець із зеленої гілки ліщини, вбив його каменем у вушко, а по тому опустив в ополонку, щоб дерево набухло. Тоді я побачив, як у воду кинулася пістрява змія й залягла на дні, явно не відчуваючи жодних невигод. Вона пролежала під водою весь той час, що я там стояв, — понад чверть години; можливо, вона ще просто не до кінця прокинулася від сплячки. І спало мені на гадку, що й люди клякнуть у своєму нинішньому ницому, примітивному стані зі схожих причин, а якби пробудилися від поклику весни над веснами, то неминуче піднеслися б до вищого й духовнішого життя. Морозними ранками на моєму шляху не раз траплялися змії, почасти задубілі й неповороткі — вони чекали, доки сонце їх розтопить. Першого квітня пройшов дощ, і крига скресла. У першій половині дня стояв туман. Я чув, як в імлі вовтузиться на ставку й ґелґоче заблукала гуска, мовби озивався сам дух туману.

Так я кілька днів рубав і тесав дерево, а також палі та крокви своєю вузькою сокирою, і думки мої були не мудрі й не варті того, щоб їх промовляти. Я наспівував собі під ніс:

Кажемо, що знаєм все на світі,

Тільки як піймать то все у сіті?

Мистецтва й науки,

Знаряддя для штуки —

Тільки і знаття,

Що вітерець гуля.

Більшість основних балок, по шість квадратних дюймів у перетині, я обтесав тільки з двох боків, а сволоки й дошки для підлоги — тільки з одного боку, а з інших боків полишав кору, тож дерево вийшло пряме, але значно міцніше, ніж якби я його пообпилював. Позичивши інший інструмент, я скріпив усі колоди на зрізі шипами й пазами. Дні в лісі були не дуже довгі, але я зазвичай брав собі на обід хліб із маслом і близько полудня читав газету, що в неї була загорнута їжа, сидячи між зелених сосен, щойно зрізаних, тож і хліб мій просякав їхніми пахощами, адже мої руки були вкриті смолою. Коли робота добігла кінця, я був соснам радше другом, ніж ворогом, хоча і зрізав скількись їхніх посестер, зате запізнався з цілою їхньою породою значно краще. Коли ж стук моєї сокири приваблював лісового мандрівника, ми прелюбо базікали над трісками, що я наколов.

До середини квітня, адже я не квапився, а насолоджувався роботою, кістяк дому вже був готовий. На дошки я купив хижу Джеймса Колінза, ірландця, що працював на Фітчбурзькій залізниці. Хижа Джеймса Колінза вважалася дуже доброю. Коли я прийшов її оглянути, господаря не було вдома. Я обійшов її зовні, а що вікно було високо, то зсередини мене не