Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Більшість, здається, ніколи не замислювалася, що таке дім, тож все життя живе у злиднях, яких легко можна уникнути, а все через певність, наче їй потрібно те, що є в сусідів. Ми мовби вдягаємо перше-ліпше пальто, яке запропонує нам кравець, чи, поскидавши брилі з пальмового листя і шапки з бабакового хутра, одразу починаємо скаржитися на зубожіння, бо не можемо купити корону! Врешті, можна знайти ще зручніший і пишніший дім, ніж твій, і всі визнають, що він тобі не по грошах. Чи ж ми мусимо завжди прагнути більшого, не намагаючись інколи вдовольнитися меншим? Чи шановані громадяни тепер своїм прикладом навчають молодь, що перед смертю слід заробити на певну кількість непотрібних калош, парасоль і порожніх гостьових кімнат для порожніх гостей? Чому ми не можемо вдовольнитися таким простим умеблюванням, як в арабів чи індіанців? Коли я чую про доброчинців людства, яких ми прославляємо як посланців небес, що принесли дари від Бога, я не бачу в них ані пишного почту, ані возів, вантажених модними меблями. Та навіть якби я й припустив (хоча це припущення видається доволі спірним), що меблі в нас мусять бути вишуканіші, ніж в арабів, через нашу моральну й інтелектуальну вищість! Нині житло наше настільки захаращене й загромаджене, що добра господиня може викинути більшу частину майна на смітник, а ранкових обов'язків усе одно залишиться купа. Ви тільки подумайте — ранкових обов'язків! Рум'янцем Аврори й музикою Мемнона[101] заклинаю, які в людини можуть бути ранкові обов'язки? У мене на столі лежало три шматки вапняку, але почувши, що з них потрібно щодня стирати пил, навіть коли пил іще вкриває умеблювання мого розуму, я вжахнувся, обурився й викинув їх за вікно. То як мені підтримувати лад в умебльованому домі? Я волів◦би сидіти просто неба, адже на траві пилюки не буває, якщо тільки людина не розриє землі.
Моду, якій кориться череда, створюють марнотратні багатії, звичні до розкошів. Це одразу виявляє мандрівник, який зупиняється в так званих найкращих готелях і вже незабаром розуміє, що тамтешні власники вважають його Сарданапалом[102]: якби він віддався на ласку їхнього жорстокого милосердя, його зманіжили б до краю. На мою думку, під час подорожі залізницею ми витрачаємо на розкоші більше, ніж на безпеку чи зручність, а без них вагон — це просто сучасна вітальня з диванами, отоманками, ширмами від сонця й сотнями інших орієнтальних штучок, винайдених для гаремів і пещених мешканців Небесної імперії; ми тягнемо цей мотлох на Захід, хоча нашим Джонатанам мусить бути соромно навіть знати назви таких речей. Я волію сидіти на гарбузі й бути йому господарем, ніж тіснитися з натовпом на оксамитовому дивані. Я волію їхати просто неба возом, запряженим волами, ніж підніматися в небо в пишному вагоні екскурсійного потяга, дорогою дихаючи малярією.
Просте й оголене життя за примітивної доби мало бодай ту перевагу, що людина лишалася тимчасовим гостем природи. Перепочивши, поївши й виспавшись, можна було знову рушати далі. Первісна людина, так◦би мовити, жила у шатрі, а решту часу блукала долинами, перетинала рівнини чи дерлася на гірські вершини. Аж лишенько, люди стали знаряддями своїх знарядь. Той, хто, зголоднівши, самостійно зривав фрукти, зробився фермером, а той, хто шукав прихистку під деревом, — домовласником. Ми вже не розбиваємо шатра на ніч, а оселилися при землі, забувши про небеса. Ми й християнство прийняли лише як покращений спосіб рільництва. Для поцейбічного життя ми будуємо родинні маєтки, для потойбічного — родинні склепи. Найкращі твори мистецтва відбивають спроби звільнитися з пастки, але мистецтво врешті лише примиряє нас із цим ницим станом і змушує забути про вищі цілі. Власне кажучи, навіть якби нам трапився твір високого мистецтва, в цьому селі йому не знайшлося б місця, адже наші життя, будинки й вулиці не творять для нього належного п'єдесталу. Немає в нас ані цвяха, на який можна повісити картину, ані полиці, щоб поставити погруддя героя чи святого. Коли я замислююся над тим, як збудовано і чим оплачено (чи не оплачено) наші будинки, а також як ведуть їхнє внутрішнє господарювання, я дивом дивуюся, що під гостем, який милується марничками на камінній полиці, не западається підлога і він не провалюється в підвал, до надійного і чесного, хоча й дещо прозаїчного фундаменту. Мені здається, що в так зване заможне й витончене життя ми заскакуємо через силу, і цей стрибок настільки приковує мою увагу, що я не можу тішитися високим мистецтвом, яке це життя оздоблює. Я-бо пам'ятаю, що найдальший задокументований стрибок з місця, на який спроможна людина, становить двадцять п'ять футів (здійснили його мандрівні араби). Пересічна ж особа повалиться на землю, не здолавши навіть такої відстані. Перше запитання, яке мені хочеться поставити пристойному власникові таких непристойних надлишків, звучить так: на чому ти тримаєшся? Ти належиш до дев'яноста семи банкрутів? Чи до трьох щасливчиків? Відповіси на ці запитання — тоді, може, й подивлюся на твої брязкальця і похвалю прикраси. Але з воза, впряженого поперед коня, ані краси, ані пожитку немає. Перш ніж клечати дім красивими марничками, слід обдерти стіни й наші життя, поклавши в підвалини красиве буття і красиве домогосподарство: а чуття на красу найгостріше просто неба, де немає ані будинків, ані домовласників.
У своєму «Чудотворному провидінні» старий Джонсон[103] розповідає, що ранні поселенці в містечку, його сучасники, «знайшли собі перший прихисток, викопавши нори у схилах, і насипали м'якої землі на дошки, й розвели на найкрутішому схилі пагорба курне багаття». Вони не були «забезпечені житлом», пише він, доки «земля з волі Божої не вродила хліба, щоб їх нагодувати», а першого року врожай був такий нікчемний, що «вони протягом довгої холодної
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.