Читати книгу - "Час кохати, Ерін Кас "

Дістаю гаманець й кладу на стіл. Одного погляду Олександра достатньо, щоб зніяковіти.

— Вам не подобаються самостійні жінки? — випалюю несподівано для самої себе. Замість того, щоб сховати гаманець і скромно подякувати, я прусь зі своїми питаннями.

— Самостійні? — протягує, ніби куштує це слово. — Подобаються. Тільки оплата за вечерю тут до чого? От якщо ти приймеш рішення проходити практику в іншому місці — я зрозумію. А платити за вечерю, на яку я сам запросив — ні.

— Ви не зобов’язані за мене платити, — випите вино не дає мені замовкнути.

— Чому? — опирається підборіддям на руку. Здається, його веселить наша розмова.  

— Бо… бо ми не пара, — знову ніяковію.

— Це всі аргументи? — стримує усмішку.

— Мало? — починаю дратуватись.

— Вважай це принципом, — розраховується телефоном, коли підходить офіціант.

— Тобто ви принциповий і на поблажки розраховувати не варто? — встаю за ним.

— Ти навіть не уявляєш, який, — підморгує, автоматично вганяючи мене у фарбу.

Плетусь за ним на вихід, але від емоцій хочеться підстрибувати. Олександр забирає мою куртку й допомагає одягнути. Сам без верхнього одягу. Притримує для мене двері. Джентльмен. Цікаво, які негативні якості він має, окрім принциповості? Вони ж точно мають бути. У всіх є.

Вдихаю весняне повітря на повні груди, кайфуючи від приємного трепету у грудях. Рушаю за Олександром до авто, але випадково перечіпаюсь і ледь не падаю обличчям вперед.

— Ти що? — він вчасно хапає мене за передпліччя.

— Ноги заплутались, — розгублено усміхаюсь.

— Чи вино їх заплутало?

— Цілком можливо. Або пігулка, — ляпаю, як завжди, не подумавши.

— Що ти приймаєш? — питає суворо. — Які пігулки?

— Не ті, що ви подумали, — мабуть, вино справді було міцним, бо хочеться усміхатись. Особливо тоді, коли він так занепокоєно вдивляється в моє обличчя. — Я випила заспокійливе, коли виходила, — здаю себе по повній.

— Сашо, — видихає здивовано, — ти серйозно?

— Ну… Щоб не ляпнути чогось зайвого, — починаю виправдовуватись, — але все одно ляпнула.

— А бути собою не пробувала? — хмикає. — Ходімо, — бере мене за руку й веде за собою.

У грудях феєрверки вибухають і так добре враз стало. Хочеться погодитись і сказати, що я п’яна, але не від вина. Від нього. Його аромату, поглядів, теплого дотику, впевненості. Я остаточно причарована і поняття не маю, що з цим усім робити.

Олександр розблоковує авто, відчиняє дверцята, а потім рвучко зачиняє й розвертається до мене обличчям. Я не втримуюсь на ногах й навалююся на нього всім тілом.

— Ой, — ковзаю носом по колючому підборіддю, підіймаючи до нього голову. — Перевіряєте мою реакцію? — слова тремтять. Я й не мріяла опинитися так близько.

— Швидше свою, — відповідає тихо, дивлячись в обличчя. — Саш, ти провокуєш мене.

— Ч-чим? — мізки розплавились. Я розтанула і не бажаю від нього відлипати. Приклейте мене хтось, щоб остаточно і назавжди.  

— Поїхали, я відвезу тебе до гуртожитку, — дивиться на мої вуста. Зависає на кілька секунд, ніби змагається з бажанням. — Так буде краще, — відсторонює мене й допомагає сісти.

Господи… Що я витворяю? У голові коники стрибають, а в грудях пече розчарування й сором. Він мовчки від’їжджає, а я втикаюсь у вікно й сиджу так до самого гуртожитку.

— Дякую, — промовляю тихо, коли авто зупиняється.

— Солодких снів, — у його голосі немає осуду. Чому ж тоді я так кепсько себе почуваю?

Плетусь до гуртожитку так повільно, ніби мене побили. Довго сиджу на лавці, дихаючи прохолодою весняної ночі. Аналізувати не хочу. Та й не знаю я, що думати. Знаю одне: засинаючи, я буду уявляти себе в його міцних обіймах.