Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Глава 11

Лєра

Я не знаю, що зараз відчуваю. Панічний страх через те, що сталося. Провину за те, що через мене Давидові довелося пірнати в крижану воду й рятувати мій зад. Або ж хвилювання та тріумф, тому що людина, до якої я, здається, відчуваю дещо більше, ніж симпатія, зараз поряд зі мною. Дбайливо тримає мене на руках. Притискає до своїх грудей. Дозволяє обійняти себе за шию.

Він настільки близько до мене, що я відчуваю на своєму обличчі його гаряче дихання. Утикаюся носом у його шию й дихаю ним, запам’ятовуючи аромат його тіла.

На вулиці мороз, я вся змерзла, кілька годин тому взагалі ледве не загинула, але все, про що можу думати в цю хвилину — як сильно хочу притиснутися своїми губами до його.

Цікаво, він розлютиться, якщо я так зроблю, або ж відповість на мій поцілунок?

Але втілити свої бажання в життя не встигаю. На порозі з’являється мій батько. І такої тривоги за себе в його погляді я в житті не бачила.

Я раптом розумію, що готова хоч кожного дня тонути, лише б ще раз відчути його турботу та любов. Побачити прямий доказ того, що він небайдужий до мене. Що я не зайвий елемент у його родині. Що й мені є місце в його серці, нарівні з двома дітьми від другого шлюбу.

— Тату, я провалилася під лід, а Давид мене врятував, — сиплим голосом промовляю я.

— Що? Як це сталося?

Батько відходить убік, пропускаючи нас у дім, і я розчаровано зітхаю, оскільки Давид одразу ж опускає мене й мої ступні торкаються теплого кахлю. Чому все так швидко закінчилося?

— Я хотіла зробити фотографію, щоб потім намалювати з неї картину й… загалом, я вчинила нерозумно, тату, я знаю, — опускаю вниз погляд і почуваюся дівчинкою, яка провинилася.

Я чекаю звичайного спалаху гніву, чекаю нотацій, звинувачень, криків про те, що я дурна, недалекоглядна, безтурботна донька, як це буває зазвичай. Але їх немає.

— Лєро, ну чого ж ти в мене така бідова? — батько робить крок до мене й міцно обіймає.

Це так неочікувано, що з моїх грудей вибиває повітря в одну мить. Зазвичай у нас із батьком стосунки «привіт-як-справи-бувай» і таке проявлення почуттів у мій бік йому зовсім не властиве.

— Я справді не думала, що так станеться, тату. Але, на щастя, там був Давид і допоміг мені вибратися з води, — схлипую я, нарешті дозволяю собі виплеснути емоції назовні повною мірою.

Я була така налякана там. Думала, що помру. Розуміла, що приречена. І якби не Давид, який невідомо як опинився поблизу, зараз моєму батькові повідомляли б про мою смерть. Страшно навіть подумати про це.

Батько нарешті згадує, що ми не самі. Відхиляється він мене й уважним поглядом проходиться по моєму рятівнику.

— Мене звати В’ячеслав Володимирович, дякую, що прийшли на допомогу моїй доньці, — протягує руку Давидові, й той без вагань стискає її.

— Радий знайомству. І я, напевно, уже піду. Постраждалу доставив, на цьому моя місія завершена.

Я хочу заперечити, вигадати причину, з якої він зміг би залишитись, не хочу відпускати його так швидко, але нічого не спадає на думку.

— Славо, щось сталося? — чується голос Юлії, другої дружини батька.

Вона швидко спускається сходами й підходить до нас. Оглядає мене здивованим поглядом. Вигляд я маю, імовірніше за все, кепський. Напівгола, завернута в плед, з мокрою головою, з губами, які кровоточать, та сльозами на очах.

— Господи, що сталося, Лєро? — вона явно подумала про насилля наді мною. Мій зовнішній вигляд каже сам за себе.

— Нічого, — буркочу я, переступаючи з ноги на ногу. — У воду впала. А Давид мені допоміг.

— Так чого ж ви тут стоїте? Я зараз накажу, щоб Антоніна підігріла курячий бульйон і заварила чай із малиною, потрібно відігрітись, — починає метушитися Юлія, кидаючи в мій бік стривожений погляд. — І ви, молодий чоловіче, проходьте.

— Ні-ні, я не можу залишитися, поїду додому.

— Нічого не хочу чути. Вам не завадило б прийняти теплий душ та змінити одяг. Ви врятували нашу Лєру й ми не можемо вас відпустити просто так. Пообідаємо, розповісте детально, що сталося, відігрієтесь і поїдете додому.

Так, Юля в тата дуже напориста жінка. Відмовити їй майже неможливо, тому що вона вміє переконувати. Тому Давидові нічого не залишається, крім як погодитися, і я настільки схвильована його перебуванням у нашому домі, що гублюся, не одразу розуміючи, що мені робити насамперед. Якщо піду приймати ванну, то пропущу розмову з ним.

— Лєро, а ти чого застигла? Марш у свою кімнату, одягнися і, заради Бога, хоч пів годинки посидь у теплій воді, а потім ляж у ліжко. Потрібно зробити все, щоб твоє переохолодження не перетворилося в пневмонію. Антоніна принесе тобі чаю.

— Зі мною все гаразд, Юлю, я зараз тільки переодягнуся і спущуся, пообідаю разом із вами. Але від чаю не відмовлюся, — квапливо промовляю я й майже біжу до сходів, щоб якомога скоріше повернутися. До Давида.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно