Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За вікном падав дощ. Втретє на цьому тижні. Немов рік, настільки жадібний до опадів, чекав останніх місяців, щоб втопити місто в болоті. Проспектом повзли забризкані багнюкою машини, повз них, тротуаром, бігли промоклі пішоходи. Ще кілька годин і Борис приєднається до них, вплітаючись в сіру косу вечірніх заторів.
Добре б зателефонувати Саші. Вони не бачилися приблизно тиждень, з того дня, коли Борис був змушений відмовитися від бурхливого сексу заради спілкування з лінійними керівниками. Їхати до неї ближче, ніж до власного будинку. Та й узагалі, чому б і не завершити плідний робочий тиждень у ритмі горизонтального танго?
Ні, безумовно погана ідея. Дуже погана. Знову ці хитання, нахабна брехня одне одному в очі, мовляв, між ними нічого немає. Суцільна маячня! Дорослі люди так не будують стосунків. Якби Саша хотіла, вона б зателефонувала сама. Може образилася, що Борис відмовив? Ну так він не відбійний молоток, який завжди готовий.
Саша...
От же засіла в голові!
— Стійте! Туди не можна! — пролунав з-за дверей обурений голос секретаря.
— Відпочинь, золотце!
"От чорт! — клацнуло в голові. — Тільки її тут не вистачало!".
Наступної миті до кабінету влетіла Алла, бліда, як нафталінова міль, та Ірина. Нахабна, яскрава, готова йти по головах заради свого.
— Я її попереджала! Я говорила! — лепетала Алла, — А вона...
— Усе нормально, — поспішив заспокоїти дівчину Борис. — Можеш іти.
Ірина провела її гордовитим поглядом і з котячою граціозністю опустилася на диван.
— Одне бидло в тебе працює, — хмикнула вона.
— Не твоя турбота. Навіщо прийшла?
— За грошима, звісно. — Ірина сплеснула руками. — Ох, невже мені треба сто разів повторити?
— Я ж сказав! У мене немає вільних. Усі в проєктах, і на депозитах.
Суми, яку просила колишня дружина, у Бориса в готівці й справді не було. А "трясти" рахунки заради неї і зовсім остання справа. Ірина постійно вплутувалася в різні афери, від "нешкідливих" фінансових пірамід до абсолютно немислимих схем. Якби Борис оплачував кожен її "стовідсотковий успіх", то зараз би стояв на паперті. Утім, іноді в нього все ж бували напади нечуваної щедрості, через що Ірина не полишала спроб запустити руку до нього в кишеню.
— Грошей не дам, — відрізав Борис.
— А якщо я повідомлю куди слід про твої махінації?
Абсолютно дурний і низький шантаж. Після розлучення Ірина відмовилася від своєї частки в бізнесі, отримавши заміський будинок біля озера, щомісячне утримання і значну компенсацію в разі банкрутства. Крім того, вона сильно скоротила кількість цінних речей у їхній квартирі і забрала на той момент єдину машину Бориса. І все ж, Таларський вважав, що йому дуже пощастило: були б у них діти, Ірина постаралася б обдерти його, як липку. Тож чути абсурдні погрози від розважливої і, що вже, розумної жінки було щонайменше дивно.
— Іруся, ти отримуєш відсоток від чистого доходу, — повільно, немов розумово відсталій, пояснював Борис. — Якщо ти створиш мені проблеми, то це позначиться на сумі, яку я щомісяця тобі виплачую.
— Ти, мабуть, усе на цю модницю Рябцеву спустив? — Ірина навіть бровою не повела. — У неї начебто щось грандіозне готується.
Борис здивовано мотнув головою. Яка унікальна здатність: усюди пхати свого носа! Цікаво, звідки вона дізналася. Хоча про будь-яке українське місто можна сказати "велике село", і їхнє теж не виняток. Ім'я Бориса добре відоме в певних колах, та й батько Саші свого часу майорів то в газетах, то в новинах. Навіть після його смерті місцеві журналісти смакували брудні подробиці особистого життя того, кому зовсім недавно співали дифірамби. Олександра подібної публічності уникла, але й на неї час від часу звертали увагу, яка, до речі, її сильно обтяжувала.
— Це правда, що ти її з-під Івана витягнув? — Ірина не вгамовувалася, і Борис боровся з пекучим бажанням вилити їй на голову недопиту каву. — Не гидко? Після іншого-то?
— Ох ти ж бл... — сплеснув руками Борис. — Еталон людської моралі знайшлася! От, Ір, чия б корова мукала!
Мабуть усвідомивши, що ходить по тонкому льоду, Ірина змінила тактику. Вона піднялася з дивана, обійшла письмовий стіл, обійняла Бориса зі спини.
— Ну що ти, милий, я ж зовсім не проти! Ти великий хлопчик, — її рука спустилася до паху, — можеш робити, що хочеш.
— Припини! — Борис перехопив зап'ястя. — Грошей не дам.
Ірина відсахнулася, немов від прокаженого, сердито клацнула язиком.
— Отже, я маю рацію. Ти зв'язався з цією шльондрою, тому й грошей немає.
— Був радий побачитися, — пожартував Борис. — Шкода, тобі пора.
Гордо піднявши голову, Іра попрямувала до виходу. Біля книжкової полиці сповільнила хід.
— Кумедно, — фиркнула вона, беручи щось між книжок. — Це її, так?
Повернувшись до столу, колишня дружина поклала перед Борисом сережку. Сашину сережку, золоту петельку з крихітними смарагдами, яка приховувала солоденьку ямочку за присипаним веснянками вушком, найчуттєвіше містечко на її прекрасному тілі.
— Несмак, — зруйнувала мрії Ірина.
— Дурна ти.
Здається, вона щось відповіла, можливо, навіть нагрубила. Тільки Бориса це вже не хвилювало. Саша залишила сережку, щоб він подзвонив. Чи це не зізнання?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. АнонімноУвага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен», після закриття браузера.