Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Одним із таких щасливців був сусід Тенгрі, Ясуо Кувахара. В нього була посилка від двоюрідної сестри. Вона надіслала йому дві стереографії — ще до того, як Ясуо було зараховано до Спеціального Ударного Загону, майже одразу потому, як він залишив метрополію. Він отримав їх набагато пізніше — такі пакунки діставалися кораблів за принципом «попутного вантажу» за наявності вільного місця й преференцій відповідно до рангу адресата. Командування вважало, що цифрового листування цілком достатньо, аби не витрачати ресурси на будь-що інше.

Кожна стереографія супроводжувалася коротким посланням. В одному сестра Ясуо ніяковіючи розповідала, як вона пишається братом, додавши, що показала своїй однокласниці, Мікіко Наорі, інфозведення, в яке потрапив Ясуо, відбуваючи на фронт.

«Мікіко не лише найвродливіша, але й найрозумніша дівчина в нашому класі. Її батько — професор університету в Кобе. Її дуже вразили твоя відданість і рішучість, і вона попросила відрекомендувати її тобі».

Друга стереографія зображала саму красуню Мікіко. Вона сором’язливо відводила очі від об’єктива й шарілася — і від цього здавалася ще вродливішою. Обидві світлини були предметом захоплення та заздрощів усенької ланки — за винятком хіба що лейтенанта Юкіо. Єдиний з усіх, він був бойовим пілотом до того, як потрапив у Загін. Єдиний з усіх він не виказував ані страху, ані піднесення щодо їхньої славної, але неминучої долі. Для нього майбутній бойовий виліт був чимось іншим, чимось незбагненим для решти пілотів. Тенгрі часто нишком спостерігав за лейтенантом — завжди спокійним, стриманим та зосередженим. Тільки в очах його, сповнених бездонної порожнечі, можна було розгледіти глибоку тугу, що здавалася Тенгрі дивним чином близькою та зрозумілою.

— Я почув сьогодні, як інструктор Такахасі розмовляв з іншим офіцером, — пошепки промовив Нобуо. — До «Щасливого Журавля» пристикувався вантажний корабель з бомбами для «Оріона». Ми летимо на Марс! Скоро!

— Скоро, — відгукнувся Тенгрі.

Яке дивне слово — «скоро». Коли його батько підписав бланк про добровільний вступ сина до лав аерокосмічних сил, їм сказали, що відправка відбудеться за три місяці. Тоді ці три місяці здавалися Тенгрі неймовірно довгим строком. Зимові дні тягнулися безкінечно, а ночі тривожили снами про сяючу безодню космосу. І в очах матері, щоразу, коли вона дивилася на нього, стояли сльози. Нині ж у пам’яті Тенгрі ці зимові місяці злилися в єдину швидкоплинну мить, прекрасну та сумну. І болісно хотілося знов пережити її — і переживати безкінечно.

Усі пілоти в його ланці були народжені в метрополії, на святих островах — так само як і в інших ланках, та й більшість членів екіпажу теж. Можливо, на «Щасливому Журавлі» служили іноземці, але вони були надійно відокремлені від решти й приписані до найвіддаленіших палуб та рівнів. Чистота священної крові на флоті пильнувалася неухильно. Десь там, на поверхні, певні послаблення могли бути запроваджені, але тут, на материнському кораблі, втіленню незнищенної моці Об’єднаного Імператорського Флоту мали служити лише чистокровні острів’яни.

Та на кораблі у матроса, чистокровного чи ні, не має бути вільного часу. Цього неписаного правила дотримувалися на «Щасливому Журавлі» старанно — жоден, кого довелося побачити Тенгрі, не вештався без діла. Шкода, але це не стосувалося пілотів. Тренування та інструктаж займали лише незначну частину їхнього часу. Решту пілоти мали присвячувати фізичним вправам: дзюдо, кендо або сумо, заповнюючи перерви ритмічною гімнастикою, читанням інструкцій та статуту й політінформацією. Гайні, схожі один на одного дні швидко сформували стійку відразу до таких занять. Очікування ставало нестерпним. І ось нарешті — привезли заряди для «Оріона»! Це означає, що до вильоту лишилося зовсім трохи. Якась частка душі Тенгрі відчувала полегшення. Та лише частка.

Уже незабаром виліт — геть сірі будні. З тугою згадаєш їх.

Після тренажерів за розкладом був сніданок і двогодинний перепочинок. Потім — фізична підготовка. Пілоти, жуючи позбавлені смаку кульки флотського білкового раціону, безтурботно перекидалися жартами, розмовляли. Дивно — за минулі тижні вони встигли перетворитися на справжніх друзів, дізнавшись одне про одного більше, ніж інші — за ціле життя.

— Пам’ятаєш оте цуценя? — спитав Кийосі. — Воно лизнуло мене просто в губи. Так гаряче й мокро!

— Еге! В тебе було таке спантеличене обличчя!

— Це тому, що мені спало на думку… — Кийосі раптом затнувся, і усмішка зійшла з його вуст, — можливо, поцілунок дівчини схожий на це?

Усі розреготалися — так гучно, що навіть у животах закололо. Кийосі був старший за інших — йому вже виповнилося двадцять чотири. Це був тихий, сором’язливий хлопчина, який увесь свій час присвячував навчанню. Його батько загинув на бойовому кораблі «Муцу», мати тяжко працювала, щоб забезпечити родині спрожиток, молодша сестра як могла допомагала їй. А Кийосі вчився — бо більш нічого робити не вмів. Як, власне, і Тенгрі. Він міг би стати кращим учнем, але сором’язливість і замкнутість заважали йому. Він майже завершив навчання, лишаючись типовою «сірою мишею», не привертаючи до себе уваги ані викладачів, ані студентів, коли його мати важко захворіла й втратила роботу. І тоді Кийосі Огава зробив свій перший по-справжньому мужній вчинок — записався добровольцем до Спеціального Ударного Загону. Платню свою відписав родині, щиро сподіваючись, що до його бойового вильоту мати одужає й повернеться працювати на фабрику.

Після сніданку Тенгрі підійшов до лейтенанта. Той сидів на заокругленій підлозі житлового відсіку, підстеливши згорнутий спальний мішок, і замислено щось малював у блокноті. Трюк зі спальним мішком навряд чи мав бодай якийсь сенс — штучна гравітація була надто слабкою, щоб було жорстко сидіти навіть на металі. Помітивши Тенгрі, який нерішуче зупинився поряд, лейтенант звів на нього очі.

— Ти щось хотів? Кажи.

— Так точно, лейтенанте! — доброзичливий тон офіцера надав Тенгрі впевненості. — Я волів би поговорити з вами. Наодинці.

Він похапцем уклонився, побоюючись, що таке прохання роздратує командира. Але цього не сталося. Вони вийшли до центрального габу, куди сходилося десь півсотні ідентичних житлових відсіків, зведених в один сектор. Габ був чималеньким сферичним простором, що використовувався для зберігання вільних комплектів захисного знаряддя, доступу до бортових терміналів, та здебільшого для загальних зібрань. Тут також дозволялося проводити вільний час, але пілоти віддавали перевагу власним відсікам, тож зазвичай тут було порожньо. Лейтенант і Тенгрі піднялися під склепіння, де були кріплення та поруччя, що дозволяли розташуватися додатковій кількості людей. Напевно, це найбільш усамітнене місце в житлових секторах. Неподалік було двоє зачинених дверей, які вели до житлових відсіків інших ланок, але звідти не долинало жодного звуку — мабуть, їхні мешканці були на тренуванні або спали. На «Щасливому Журавлі», як і на будь-якому кораблі, відпочинок