Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

відібрав їй можливість давати молоко, що для рогатої годувальниці означає смертний вирок. Але дід Валя не зміг його підписати своїй бойовій подрузі: він утримував каліку в клуні й годував задурно кілька років, поки природна смерть не забрала її до якогось із раїв. Само собою, на думку односельців, усе це було нераціонально, навіть по-дурному.

Дивувало й дратувало також інше: на відкритих галявинах і в най віддаленіших лісових хащах, на траві й багатошаровому снігу люди почали знаходити викладене шишками, гіллям та іншими підручними засобами слово «Валентин». Поступово з’ясувалося, що мій дід, ходячи майже щодня до лісу, залишав такі незбагненні автографи в тих місцях, де ступала його нога. Ми ніколи не говорили з ним про це, хоча я не раз чула, як сусіди підсміювалися з дивного дідового егоцентризму. Окрім цього, глузували ще (правда, здебільшого добродушно) з його прихильності до кулінарії, вишивання та американської літератури. Журнали з візерунками, нитки муліне й книги дідові постачав батько; іноді ж бонусом до цих передач була також і я.

Мої дитячі заслання до Солодушки, мабуть, тішили діда. Ми з ним легко знаходили спільну мову й ніколи не конфліктували: на відміну від батьків, дід умів згладжувати всі гострі кути непомітно для мого самолюбства. Втім, робота над загартовуванням сталі все-таки велася. Обливання, гімнастика й незмінне «правило відра» (протягом літа я обов’язково мала з’їсти по відру кожного виду ягід) складали основу мого фізичного виховання. Коли ж погода псувалася і вірний друг «Аїст» нудьгував під дашком повітки, розраджували наші з дідом безкінечні бесіди і спільні читання Гемінґвея (якого я ненавиділа) та Воннегута (якого обожнювала). Дід розпалював піч, варив какао, одягав окуляри й читав уголос; рідше — розповідав щось сам. У тих оповідках ніколи не йшлося про знайомих людей; навпаки — надзвичайні незнайомці глибоко вражали мою уяву своїми сильними характерами, екзотичними пригодами й неординарними біографіями, аж поки у старших класах я не почала нарешті зустрічати героїв дідових історій на сторінках заданої у школі класики.

Були в нас також інші потаємні пристрасті. Приміром, уже з семи років я знала, як завести собі будильник на п’яту ранку, зібрати нехитре екіпірування, дійти до річечки, розмотати неквапом жилку на бамбуковій вудці й зварганити наживку, зі смаком чвиркнувши на хлібний м’якуш і старанно виліпивши з нього малесеньку в’язку пірамідку. «Плюсссск» — приманка тихо пірнала до каламутнуватої блакитняви і йшла на дно, заворожуючи своїм неспішним занурюванням чиїсь не видимі мені очі. Перші внутрішні бар’єри були подолані тієї миті, коли щойно згадані очі в комплекті зі слизьким живим калатальцем зловленої рибки опинялися в моїй так само тремтячій від збудження долоні. Нещасливий карасик, чи то піщурик, не змігши, певно, усвідомити своїм риб’ячим мозочком тієї лукавої сили, яка з блискавичною швидкістю раптом вирвала його з рідної замуленої домівки і шваркнула в теплу нірку моєї руки, бився і непрожованим криком вимагав рішучих дій. Тут належало, звісно, безапеляційно стиснути пальці, знерухомивши здобич, і з самовладанням досвідченого лікаря одним махом позбавити рибку тортур. Утім, махів було явно більше (пам’ятаю, точно так само, як я тоді вивільняла гачок, невміло шматуючи риб’ячі губи й щоки, кілька років тому зовсім юна медсестра намагалася поставити мені крапельницю, довго колупаючи мою вену голкою й мученицьки допомагаючи собі мімікою дитячого, з булочними припухлостями, обличчя).

Минуло кілька сезонів, перш ніж я навчилася елегантно насаджувати черв’яків і п’явок, проштрикуючи червонясті в’юнкі вигини їхніх тілець, і незворушно знімати рибу з гачка, не кажучи вже про подальші маніпуляції над її долею. Кожен рибалка, за неписаними законами нашої з дідом артілі, мав почистити те, що нарибалив. «Береш ніж — тюк! — вводиш її у ступор, а тоді вже знімаєш луску і підрізаєш черевце», — вчив мене дід Валя. Я слухняно тюкала, шкробала, вичищала потрухи й намагалася не надто зациклюватись на останніх агонічних сплесках життя у випотрошених тушках — вони продовжували стрибати навіть на сковорідці, поки їхні очі не застигали нарешті вилученими борошнистими крапочками.

Час від часу я складала дідові компанію і в його лісових прогулянках. У такі дні ми підіймалися рано, дід складав рюкзак, ми вбиралися в гумаки й штормівки і виходили з дому. Зосереджено тьопали, хрустко вгрузаючи в росяну траву, неуважно дослухались до ранкового перемукуван- ня корів, які з різних кутків села сходилися на пасовисько, і потроху чистий ранок, щільно наповнений звуками й запахами, починав тонко дзвеніти в моїй сонній голові та прочищати свідомість.

Невеличкий гайок біля дідової хати ми всерйоз не сприймали — йшли по справжні враження. Варіантів було два: за селом, у межах нашої пішої спроможності, були зовсім різні за своїми характерами ліси, які ми з дідом поміж собою відповідно й охрестили. Я любила, звісно, веселий ліс із його відкритими просторами, рудими соснами й безкінечними випуклостями кучугур, густо вкритих м’яким смарагдовим мохом та високими мурашниками. І хоча, на відміну від лісу страшного (бо — глухого, косматого, повного комарів та іншої капості), на тих пагорбах майже ніколи не траплялися боровики, я з не меншим збудженням вишукувала в ніжній зеленій шерстці акуратні темно-коричневі голівки польських чи слизькі пахучі капелюшки маслюків із налиплими на них голками.

Коли сонце було вже в зеніті й наші кошики заповнювалися бодай частково, дід витягав зі свого рюкзака кілька куснів хліба з маслом, варені яйця, свіжі огірки й термос із міцним солодким чаєм. Ми сиділи, обіпершись на спинки розігрітих уже сосен, смачно жували, втихомирено поглядали на свою здобич і багатозначно мовчали.

У чотирнадцять щось планомірно зламалося, і поїздки до діда тимчасово втратили для мене свій зміст. Коли всі яблука були нарешті понадкушені, а книжки — по- надчитані, десь на другий тиждень канікул неодмінно наставала велика депресія: серце рвалося на друзки, йому не хотілося всіх цих вітамінів та іншої лабуди, а хотілося додому, на район — сидіти під під’їздом, пити нудотну «Ром-колу», смоктати цигарки, говорити за життя і цілуватися з кимось до хрускоту щелеп. Я страждала, зуділа від нудьги, грубила дідові й курила вночі у вікно. Дід знаходив недокурки й незворушно подвоював порції соків, які щоранку вичавлював для мене на старенькій хрипучій соковижималці.

А з сімнадцяти я вже вчилася, працювала й жила повноцінним життям, яке не передбачало довгих гостин у Солодушці; доводилося обмежуватись короткими відвідинами на Великдень чи Різдво — а в останні роки обірвалися і вони. Спілкування з дідом Валею відтоді полягало переважно в телефонних дзвінках з мого боку та передачах із картоплею,