Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

Єдиний син тьоті Раї, мовчазний, кривуватий на одне око Микола, живучи в сусідньому селі, власне, й так завжди користувався щедротами дідового лугу. Він перевозив туди свої вулики у травні, й дід Валя із задоволенням возюкався разом з ним у його господарстві все літо до тих пір, поки не наставав час востаннє збирати золоті тягучі дари Миколиних бджіл. Думаю, якби батько не наважився продати дідову вотчину, геть нічого в цій відпрацьованій схемі не змінилося би й далі. Але тьотя Рая має інший погляд на це питання. Підточивши «лежачі камені» — себто мого батька і власного сина — живою водою безкінечних слів, вона врешті прийняла за всіх нас єдино правильне рішення і явно тішиться з цього приводу.

Ретельно вичитавши документи, тьотя Рая нарешті підіймається і після нетривкої паузи виносить зі спальні кілька купюр.

— Та ну, — відмахуюся я. — Та не треба.

— Це тобі не треба, — невпевнено каже тьотя Рая, — а Льоня…

- І батькові не треба. Правда-правда, я вам точно кажу. Це лише умовність.

Тьотя Рая швидко перетравлює несподіваний хід подій і мружиться від задоволення.

— Ну, тоді… по п’ятдесят грам? — лукаво підморгує вона. — Максім, треба ж обмити!

— Ой, це вже ні, дякую, — відповідаю за нас обох. — Краще дайте, будь ласка, ключа від хати. Я б хотіла там сьогодні переночувати.

Макс повертається до мене з очевидно великим знаком питання в погляді — ми не обговорювали такої ідеї. Тьотя Рая також не чекала цього, але тисяча гривень, що лежить на столі близесенько до її руки, приємно зігріває атмосферу і не передбачає зайвих питань.

— Тоді я вам дам чисте бельйо, — тьотя Рая розпрямляє плечі від усвідомлення власної широти душі. — А то в діда, мабуть, усе миші пересрали.

Ми виходимо надвір. Там і досі дощить. Чахлі трупики квіток розбухли від вологи й легенько тикаються мені у джинси, коли я проходжу повз клумбу. Тьотя Рая робить разом з нами кілька кроків уперед, але зупиняється.

— Оно бачиш! — хапає Макса за рукав і вказує на колодязь біля своєї клуні, - то її дід ставив.

Після цього вона швиденько повертається на ганок, кутається у свою хустку й дивиться нам у спини — я це знаю напевно, — поки ми не зникаємо з поля її зору.

3

Коли дідові виповнилося сорок п’ять, хід його життя зазнав незворотних змін: одного дня дід Валя різко покинув роботу редактора в літературному часописі, зібрав мінімум речей зі своєї столичної квартири і переїхав до сільської хати далекого родича, який за рік до того помер у ній на самоті. Хата виявилася поганенькою (отже й не становила ніякого інтересу для колгоспу), але дід підлатав її і полюбив як рідну. З тих пір він бував у Києві лише кілька разів, та й у ті нечасті приїзди миттю втомлювався від міського галасу і знаходив будь-який привід, щоб якомога швидше повернутися додому.

Батько досі пов’язує цю його соціопатію винятково зі смертю бабусі, але в діда, наскільки я пам’ятаю, була й інша версія. «Знаєш, Женюшка, — сказав він мені якось, — коли я першої тутешньої зими пішов одного ранку по хліб до центру навпростець через забілений луг, а повертаючись, побачив на снігу тільки власні — і більше нічиї — сліди, то теліпав додомцю, обережненько ступаючи в них, і мені здалося, що я нарешті йду вперед, але до самого себе».

Так дід і йшов до самого себе всі ці тридцять із гаком років, доходячи часом до зовсім несподіваних проявів власної особистості. Приміром, після переїзду він більше ніколи й нічого не писав, із деяким роздратуванням відмахуючись навіть від найменш побутових форм писання, як-то заповнення платіжок на електрику абощо. Хтось із сусідів, на щастя, завжди погоджувався підмінити своїм непевним куролапим почерком руку мого більш ніж високоосвіченого діда.

Натомість, його руки згодилися Солодушці в іншій, доволі рідкісній справі. Якось в одних із нових його сусідів сталася неприємність — лише нещодавно викопана криниця обміліла дощенту. Постраждалі довго сипали і злим, і нетихим словом на адресу невдачливого копача, шкодували за тим, що, проґавивши осінь і зиму, викопали те нещастя у квітні, й, зібравшись із духом, намірилися повторити операцію. Тут і вигулькнув мій дід Валя зі своїми патичками. На очах збентежених сусідів він походив їхнім городом, тримаючи поперед себе дві гілки сухої лози, і нарешті зупинився. «Тут вода», — спокійно сказав дід, вказуючи на нічим не примітний клапоть землі. «Там у мене зємляніка посаджена!» — сплеснула руками сусідка. Дід знизав плечима і повернув було до хвіртки. «А там, там тоді що?!» — вигукнула хазяйка, вказуючи на недієздатну криницю. «А там, — обернувшись, сказав дід, — мертва вода. Вам іще пощастило, що вона всохла. У давнину на таких місцях церкви ставили. А криниці… криниці ніяк не можна». Серед очевидців такого вироку була присутньою молода ще тьотя Рая, зі слів якої я й дізналася згодом про цей день його тріумфу. А річ була проста: допомагаючи в юності дідові, тобто моєму прапрадідові, який був знаним лозоходцем у своєму селі, дід Валя проніс такі специфічні навики крізь усе життя і повернувся до них, коли сталася нагода підсобити новим односельцям. Ті сусіди, зрештою, довірилися пораді, викопавши криницю на своїй суничній галявині, і з тих пір не було в Солодушці більшого авторитета з цих питань, аніж мій дід.

Мабуть, саме завдяки цьому таланту до всіх інших його дивацтв місцеві ставилися переважно з ніжністю.

Дивацтва ці були безневинними. Замість писання, дід, наприклад, заговорив раптом з усіма деревами й дрібними рослинами. Зрештою, більшість людей подеколи знаходить собі несподіваних співбесідників: ми розмовляємо з побутовими предметами, автомашинами, телевізорами, частинами власних і чужих тіл… А дід Валя, підрізаючи гілля якоїсь яблуньки, незмінно бурмотів щось на кшталт: «Дурко, потерпи. Я ж полегшую тобі життя». І вона терпіла, в цьому навіть немає сумнівів.

Значно важче селянам було прийняти інші його дурощі. У перші роки життя в селі дід обзавівся коровою. То була молочна, ласкава особа, поки одного разу з нею не сталось лиха: відбившись від стада на вигоні, бідося втрапила до глибочезного рівчака й переламала собі всі ноги; мало того — сильний стрес зовсім