Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

— Непоганий план, — в її голосі бринів сміх.

Річард казав це серйозно. У сімдесят п’ять доведеться знайти надійний спосіб покінчити з собою. У визначений час він поїде до Нового Орлеану, де опиниться серед музики, змішавшись з дивакуватими персонажами французького кварталу. Там Річард сподівався скінчити свої дні, граючи на роялі в товаристві чудових афроамериканців, які зглянуться на нього й приймуть до свого гурту, і він забудеться у ритмах труби й саксофону, оглушений африканським ентузіазмом ударної установки. А якщо це бажання надто зухвале, що ж, тоді він волів би тихо залишити цей світ, сидячи під торохтливим вентилятором у якомусь старому барі й утішаючись меланхолійною джазовою мелодією та посьорбуючи екзотичні коктейлі, байдужий до того, що станеться потім, бо в кишені у нього лежатиме убивча пігулка. Це буде його остання ніч, і він зможе дозволити собі випити кілька келишків.

— Тобі не потрібна подруга, Річарде? Жінка, яка лежала б з тобою в одному ліжку? — Лусія пустотливо підморгнула.

— У жодному разі.

Який сенс розповідати їй про Сьюзен. Цей зв’язок небагато важив і для Сьюзен, і для нього. Річард не сумнівався, що він — один із численних коханців, котрі скрашували їй невдалий шлюб, який, на його думку, давно слід було розірвати. Обоє уникали розмов на цю тему: Сьюзен мовчала, а він не розпитував. Вони були колегами, добрими приятелями; їх об’єднували чуттєва дружба й інтелектуальні зацікавлення. Їхні побачення відбувалися без ускладнень, завжди в другий четвер місяця, завжди в тому самому готелі, бо Сьюзен була такою ж скрупульозною, як і він. Одного дня на місяць їм цілком вистачало; кожен жив власним життям.

За три місяці перед тим від однієї тільки гадки про можливість опинитися на такій вечірці сам-на-сам з жінкою та ще й шукати тему для розмови і пробувати намацати ґрунт для наступного кроку в Річарда занила б виразка, однак відколи Лусія оселилася у нього в підвалі, чоловік намагався уявити діалоги з нею. Він запитував себе, чому саме з нею, коли навколо стільки поступливіших жінок, приміром сусідка, котра якось сказала, що їм варто зробитися коханцями, мовляв, живуть поруч та ще й вона час від часу доглядає його котів. Єдиним поясненням цих уявних бесід з чилійкою було те, що Річардові починала дошкуляти самотність, яку він вважав ще одним симптомом старості. Немає нічого патетичнішого за дзвяк виделки об тарілку в порожньому домі. Їсти самотньо, спати самотньо, померти самотньо. Мати подругу, як висловилася Лусія, — як би це виглядало? Куховарити для неї, чекати її надвечір, прогулюватися попідруч, спати обійнявшись, ділитися з нею думками, писати їй вірші… Це мала б бути жінка, подібна до Лусії. Зріла, статечна, розумна, весела, мудра, бо багато страждала, вона однак не чіплялася за свої страждання, як він. І до того ж була вродливою. Але разом з тим зважливою й владною. Така жінка займає забагато місця, це наче протистояти одразу цілому гарему, надто складно — ні, це кепська ідея. Річард посміхнувся на думку, який же він чванько, якщо гадає, буцімто вона згодиться з ним бути. Лусія жодного разу не натякнула, що цікавиться ним, хіба що коли зварила йому юшку, але тоді вона щойно приїхала, а він зайняв оборонну позицію чи витав у хмарах. «Я повівся, мов дурень, добре було б розпочати з нею все спочатку», — підсумував Річард.

У професійному плані чилійка викликала захват. Через тиждень після її появи в Нью-Йорку він попросив Лусію провести семінар. Для цього знадобилася велика аудиторія, бо бажаючих записалося більше, ніж вони очікували, і Річардові випало відрекомендувати її присутнім. Темою семінару були втручання ЦРУ в Латинській Америці, що призвело до повалення демократій і заміни їх на режими тоталітарного типу, яких не став би терпіти жоден громадянин США. Річард зайняв місце серед слухачів, а Лусія, не зазираючи в свої зроблені англійською мовою нотатки, говорила з акцентом, який видався йому приємним. Коли скінчила презентацію, один колега поставив перше запитання, що стосувалося досягнутого під час диктатури в Чилі економічного дива; судячи з тону його коментаря, він, вочевидь, виправдовував репресії. У Річарда волосся наїжачилося на потилиці, він насилу стримався, щоби не втрутитися, однак Лусія не потребувала захисту. Відповіла, що гадане диво розвіялося, а економічна статистика не враховувала кричущої нерівності та бідності.

Якась викладачка з Каліфорнійського університету згадала атмосферу насильства у Гватемалі, Гондурасі й Сальвадорі та десятки тисяч самотніх дітей, які перетинали кордон, тікаючи з країни або шукаючи своїх батьків, і запропонувала реорганізувати Рух за право притулку[16] вісімдесятих років. Річард узяв мікрофон і, наче присутні цього не знали, пояснив, що то була ініціатива понад півтисячі американських церков, адвокатів, студентів та активістів, метою якої було допомогти біженцям, яких уряд Рейгана трактував як злочинців і депортував. Лусія запитала, чи є в аудиторії люди, які брали участь у цьому русі, і здійнялося чотири руки. У ті часи Річард жив у Бразилії, але його батько виявляв таку активність, що пару разів потрапляв до в’язниці. То були пам’ятні моменти в житті старого Джозефа.

Семінар тривав дві години й виявився таким насиченим, що Лусію нагородили оплесками. На Річарда справила враження її красномовність, до того ж вона здалася йому вельми привабливою в чорному вбранні, зі срібним ланцюжком на шиї й різнобарвними пасмами. Жінка мала татарські вилиці й енергію. Він згадував її з червонястою копицею волосся, у брюках в обтяжку, але то було кілька років тому. Втім, Лусія хоч і змінилася, залишилася гарненькою, і Річард сказав би їй про це, якби не боявся непорозуміння. Подумки привітав себе з тим, що запросив її до свого департаменту. Знав, що ця жінка пережила важкі роки, хворобу, розлучення і бозна-що ще. Йому спало на думку запросити її викладати впродовж семестру в себе на факультеті політику Чилі — це було корисно для неї, бо давало можливість трохи відволіктися, але ще кориснішим для студентів. Деякі з них були повними невігласами, вступили до університету, не годні відшукати Чилі на мапі, як, либонь, і власну країну, вважаючи США цілим світом.

Річард волів би, щоб Лусія залишилася довше, але важко було знайти фінансування; керівництво університету відзначалося ощадливістю вищих ієрархів Ватикану. Разом з контрактом на викладання курсу Річард запропонував їй вільне помешкання у своєму будинку. Гадав, Лусія зрадіє можливості замешкати в самому серці Брукліна, де повно громадського транспорту, та ще й за помірну плату; жінка, однак, побачивши своє майбутнє житло, ледь приховала розчарування. «Ну й характер», — подумав тоді Річард. Початок виявився невдалим, але з часом ситуація поліпшилася.