Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

Таке враження, що світ уже геть збожеволів. Майже щодня з’являються повідомлення про те, що ще хтось учинив самогубство, щоб таким чином попросити пробачення. Пане Міяке, як ви вважаєте, хіба це не нівечення життя? Бо ж, зрештою, якщо ваша країна веде війну, і ви щосили намагаєтеся їй допомогти, то у цьому немає нічого ганебного. Навіщо ж тоді вибачатися, вкорочуючи собі віку?

— Пане, поза всяким сумнівом, ви маєте рацію. Але, правду кажучи, працівники компанії полегшено зітхнули. Нарешті ми відчуваємо, що можна забути про минулі гріхи і почати дивитися у майбутнє. Наш президент спромігся на справді великий учинок.

— Але й занапастив своє життя. Через такі думки безліч наших найкращих чоловіків збавляють собі віку.

— Так, пане, прикро, що так відбувається. Іноді мені здається, що ще дуже багатьом варто було б віддати власне життя, але ці люди надто боягузливі, щоб відповісти за свої вчинки. І тому виконання цього благородного жесту лягає на плечі лише таких людей, як наш президент. Безліч чоловіків знову повернулися на ті самі посади, які вони обіймали в роки війни. Багато з них аж ніяк не кращі за воєнних злочинців. Це вони мали б просити вибачення.

— Я розумію, про що ви, — відказав я. — Але тих, що вірно працювали задля нашої країни і боролися за неї, не можна називати воєнними злочинцями. Боюся, нині цією фразою надто зловживають.

— Але, пане, саме ці чоловіки збили нашу країну на манівці. Ясна річ, заради справедливості вони мали б визнати свою відповідальність. Це ж справжнісіньке боягузтво — відмовлятися визнати свої помилки. А коли ці помилки вони чинили від імені всієї країни, то це найжалюгідніше боягузтво.

Невже того надвечір’я Міяке справді мені все це сказав? Можливо, я плутаю його слова з тим, що цілком міг би сказати Суічі. Таке дуже навіть ймовірно; зрештою, я ж ставився до Міяке як до майбутнього зятя, й тому він у моїй голові міг почати асоціюватися з моїм справжнім зятем. Ясна річ, фразочки на кшталт «найжалюгідніше боягузтво» радше прозвучали б із уст Суічі, аніж від добродушного Міяке. Утім, я досить впевнений у тому, що подібна розмова таки відбулася на трамвайній зупинці того дня, й мені дивно, що мій співрозмовник вирішив звернутися до такої теми. Що ж до фрази «найжалюгідніше боягузтво», то вона точно належить Суічі. І справді, тепер я певен, що почув її від Суічі того вечора після церемонії поховання праху Кенджі.

Ми чекали понад рік, коли з Маньчжурії прибуде прах мого сина. Комуністи, як нам повсякчас повторювали, дуже все ускладнили. А коли його прах — разом із прахом іще двадцяти трьох юнаків, які загинули під час тієї безнадійної спроби прорватися через мінне поле, — таки прибув, ми не мали жодних гарантій, що це останки саме Кенджі. «Але якщо прах мого брата таки перемішаний, — писала мені тоді Сецуко, — то він перемішаний лише з прахом його бойових товаришів. Нам нема на що нарікати». Отож ми прийняли цей прах за прах Кенджі і два роки та місяць тому відбули запізнілу церемонію поховання.

А посеред церемонії на кладовищі я помітив, як Суічі сердито іде геть звідтіля. Коли запитав Сецуко, що найшло на її чоловіка, вона миттю прошепотіла: «Прошу, пробач йому, він погано почувається. Це лише через недоїдання, але він уже кілька місяців не може оговтатися».

Однак пізніше, коли гості церемонії зібралися у мене вдома, Сецуко сказала:

— Батьку, будь ласка, постався до цього з розумінням. Такі церемонії дуже засмучують Суічі.

— Як зворушливо! Я й не знав, що вони з твоїм братом були такі близькі.

— Вони з Кенджі чудово знаходили спільну мову, коли зустрічалися, — відповіла Сецуко. — Крім того, Суічі ототожнює себе з такими людьми, як Кенджі. Він каже, що на їхньому місці міг легко опинитися й він.

— Але хіба це не додає підстав відбути церемонію поховання?

— Пробач, батьку, Суічі аж ніяк не хотів, щоб це сприйнялось як неповага. Але за минулий рік ми відвідали безліч таких церемоній, коли ховали друзів і бойових товаришів Суічі, і щоразу він дуже злився.

— Злився? На що він злився?

Але у дім почало сходитися ще більше людей, і мені довелося урвати нашу розмову. Лише пізно ввечері того ж дня я зміг поговорити з самим Суічі. Багато гостей досі не розійшлося і сиділо у вітальні. Я помітив самотній високий силует свого зятя в іншому кінці кімнати; він розсунув заслони, за якими відкривався сад, і, повернувшись спиною до гомону розмов, дивився в темряву. Я підійшов до нього і сказав:

— Суічі, Сецуко сказала мені, що такі церемонії тебе злять.

Він обернувся й посміхнувся.

— Гадаю, що так. Я починаю злитися, коли мені в голову лізуть різні думки. Про змарновані життя.

— Так, думати про це важко. Але Кенджі, як і багато інших хлопців, загинув смертю хоробрих.

На якусь мить мій зять вп’явся в мене непорушним, порожнім поглядом; він досить часто так робить, однак я й досі не можу до цього звикнути. Цей погляд, поза всяким сумнівом, цілком безневинний, та оскільки Суічі — чоловік кремезний, та ще й із грізними рисами обличчя, то в його очах легко можна прочитати якусь загрозу чи обвинувачення.

— Схоже на те, що цим геройським смертям немає кінця-краю, — врешті сказав він. — Половина хлопців, які закінчили школу того самого року, що і я, загинули геройською смертю. І всі — за якісь безглузді ідеї, тільки от вони про це так ніколи і не дізналися. Батьку, знаєте, що мене по-справжньому злить?

— Що, Суічі?

— Де тепер ті, які посилали Кенджі і таких, як він, гинути смертю хоробрих? Усі ці люди живуть собі далі, так само, як і раніше. Багато з них — саме ті, що привели нас до катастрофи, — стали ще успішніші, бо ж так гарно стеляться перед американцями. А таких, як Кенджі, ми тепер змушені оплакувати. І це мене злить. Відважні молоді хлопці помирають за безглузді ідеї, а справжні злочинці продовжують жити серед нас. І бояться показати своє справжнє лице і визнати свою відповідальність, — цієї миті, я достеменно пам’ятаю, він знову втупився поглядом у темряву саду і сказав: — Як на мене, то це найжалюгідніше боягузтво.

Церемонія мене геть виснажила, і якби я мав більше сил, то, можливо, спростував би деякі його