Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Нічого я не з’ясовував. Я вже ж сказав, що, на їхню думку, соціальний статус їхнього сина не відповідав твоєму. Це цілком задовільна відповідь.

— Батьку, мені іноді здається, що, може, це я не відповідала їхнім вимогам. Може, я недостатньо вродлива. Ти не думаєш, що причина була в цьому?

— Їхнє рішення анітрохи не пов’язане з тобою, і ти це чудово знаєш. Існує безліч причин, чому сім’я може вирішити урвати дошлюбні домовини.

— Батьку, якщо це не пов’язано зі мною, то що ж тоді їх змусило так раптово все припинити?

Мені здалося, що ці слова прозвучали з доньчиних вуст якось неприродно, наче вона їх продумала наперед. Можливо, це просто витвір моєї уяви, хоча батько завжди помічає навіть найменші зміни в інтонації рідної доньки.

Хай там як, а ця розмова з Норіко змусила мене знову пригадати той випадок, коли я й сам випадково зустрівся з Джиро Міяке на трамвайній зупинці і завів з ним балачку. Це сталося понад рік тому — на той момент домовини зі сім’єю Міяке ще тривали — надворі вже стояло надвечір’я, й навколо роїлися містяни, які поверталися додому з роботи. Чомусь я опинився в районі Йокоте і прямував до трамвайної зупинки біля будівлі компанії «Кімура». Якщо вам знайомий цей район, то ви уявляєте собі всі ті численні крихітні і доволі злиденні офіси з сумнівною репутацією, які розташовуються на других поверхах тамтешніх крамниць. Коли того дня я натрапив на Джиро Міяке, він саме виходив з одного такого офісу і щойно спустився вузькими сходами між фасадами двох крамниць.

Доти я з ним бачився лише двічі, та й лише під час офіційних сімейних зустрічей, на які він приходив у своєму найкращому вбранні. Того ж надвечір’я він мав геть інакший вигляд: у потріпаному плащі, який був на нього трохи завеликий, і з портфелем попід рукою. Він скидався на парубійка, який звик, що ним весь час командують; справді, сама його постава неначе застигла в такому положенні, ніби він от-от заходиться кланятися. А коли я запитав, чи він працює в тому офісі, з якого щойно вийшов, то він почав якось нервово сміятися, так наче я заскочив його на виході з якогось ганебного закладу.

Мені тоді спало на думку, що його зніяковіння було, мабуть, аж надто велике, щоб його можна було пояснити лише несподіваною зустріччю зі мною; але тоді я вирішив, що він просто засоромився через занедбаний вигляд будівлі, в якій розташований його офіс, і її околиць. І лишень приблизно тиждень опісля, коли здивовано дізнався, що сім’я Міяке припиняє з нами шлюбні домовини, я знову почав прокручувати в голові цю зустріч, шукаючи у ній якогось глибшого змісту.

— Хотілось би знати, — сказав я Сецуко, яка саме в нас гостювала, — чи тоді, коли я розмовляв із Джиро, вони вже вирішили припинити домовини.

— Цим точно можна було б пояснити ту нервовість, яку батько помітив у його поведінці, — відповіла Сецуко. — А він ніяк не натякнув на їхні наміри?

Але навіть тоді, лише через тиждень після зустрічі з Джиро Міяке, я заледве міг пригадати, про що ми розмовляли. Того надвечір’я я, звісно ж, досі думав, що його заручини з Норіко будуть оголошені з дня на день і що я спілкуюся з майбутнім членом нашої сім’ї. Тож зосередив усю свою увагу на тому, щоб цей молодик хоч трохи розслабився у моїй присутності, тому не надав аж такого значення змісту нашої короткої розмови дорогою до трамвайної зупинки і ще декілька хвилин опісля, поки ми там стояли.

Попри це, прокручуючи всю цю історію упродовж наступних кількох днів, я раптом подумав, що, можливо, саме та зустріч і посприяла їхньому рішенню припинити домовини.

— Цілком можливо, — сказав я Сецуко, — що Міяке почувався зганьбленим після того, як я побачив його місце роботи. Може, йому заново відкрилися очі на те, яка прірва пролягає між нашими сім’ями. Зрештою, вони так часто згадували цей факт під час розмови, що не випадає вважати його звичайною формальністю.

Одначе скидалося на те, що Сецуко вважала таку теорією непереконливою. А ще вона, повернувшись додому, напевно обмінювалася з чоловіком здогадками щодо невдалих заручин Норіко. Адже цього року повернулася вже з власними теоріями — чи принаймні з теоріями Суічі. Отож мені довелося знову пригадувати ту розмову з Міяке і сприймати її вже з інакшого погляду. Але, як уже сказав, я заледве міг пригадати зміст балачки лише за тиждень після неї, а тепер минуло вже більше року.

Утім, мені пригадався один діалог, якому я досі не надавав великого значення. Ми з Міяке саме дійшли до головної вулиці і стояли навпроти будівлі компанії «Кімура», чекаючи кожен на свій трамвай. Пригадую, як Міяке сказав:

— Ми отримали сьогодні на роботі погану новину. Президент нашої материнської компанії помер.

— Мені дуже прикро це чути. Він уже був у літах?

— Мав ледве за шістдесят. Я ніколи не мав нагоди особисто з ним познайомитися, але, звичайно ж, бачив його фотографії в нашій періодиці. Він був видатний чоловік, і тепер ми всі почуваємось осиротілими.

— Це, мабуть, великий удар для вас усіх.

— Так і є, — відповів Міяке, на хвилю замовк, а тоді продовжив: — Щоправда, я й мої колеги в офісі почуваємося дещо спантеличеними, бо не знаємо, як правильно висловити нашу повагу до небіжчика. Розумієте, річ у тім, що президент компанії наклав на себе руки.

— Справді?

— Так. Задушився газом. І схоже на те, що спочатку він намагався вчинити собі харакірі, бо на животі у нього знайшли незначні подряпини, — Міяке зажурено потупився. — У такий спосіб він хотів вибачитися перед компаніями, якими орудував.

— Вибачитися?

— Безсумнівно, наш президент почувався відповідальним за певні справи, в яких ми були задіяні в часі війни. Двох працівників, які обіймали керівні посади, американці вже звільнили, але, вочевидь, президенту видалося, що цього недостатньо. Своїм учинком він хотів попросити вибачення від імені нас усіх у тих сімей, які втратили на війні своїх рідних.

— Але навіщо, — сказав я, — мені здається, це вже занадто.