Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

припущення. Та я вирішив, що для такої дискусії ще випаде нагода, і перевів розмову на іншу тему. Пригадую, як стояв тоді поруч із ним, дивлячись у ніч, і розпитував про роботу й Ічіро. Доти я майже не бачився зі Суічі, відколи він повернувся з війни, і мені вперше випало спілкуватися з тим зміненим і сповненим гіркоти зятем, до якого зараз я вже звик. Того вечора мене неабияк здивувала його манера говорити, в якій не залишилося й сліду від суворості, притаманної йому до того, як він пішов на фронт; я пояснив собі це тим, що на нього емоційно вплинула церемонія поховання, та загалом увесь його воєнний досвід — справді жахливий, як колись натякнула Сецуко.

Однак, як з’ясувалося з часом, настрій Суічі того вечора тепер став для нього характерним; його перевтілення з того ввічливого і скромного молодика, який одружився з Сецуко за два роки до початку війни, було справді неймовірне. Це жахливо, звісно ж, що так багато його однолітків трагічно загинули, але ж навіщо виношувати таку образу на старше покоління? У теперішніх поглядах Суічі відчувається якась жорсткість, що межує зі злостивістю, і це мене турбує — особливо віднедавна, відколи я помітив, який сильний вплив вони чинять на Сецуко.

Однак мій зять аж ніяк не єдиний, хто зазнав такого перевтілення. Нині я повсюди це помічаю; в характері усього молодого покоління відбулися зміни, і я не достоту їх розумію, одначе деякі аспекти цих змін не можуть не турбувати. От хоча б недавно ввечері у барі пані Кавакамі я випадково почув, як якийсь чоловік, що сидів неподалік від мене за шинквасом, сказав:

— Я чув, що вони повезли того бовдура в лікарню. Кілька зламаних ребер і струс мозку.

— Це ти про малого Гіраяму? — стривожено перепитала пані Кавакамі.

— Його так звати? Того, що вічно тут вештається й щось викрикує. Хтось таки повинен змусити його замовкнути. Схоже на те, що його вчора вночі знову відлупцювали. Соромно кидатися з кулаками на такого бовдура, хоч би що він там кричав.

У цей момент я обернувся до того чоловіка і запитав:

— Перепрошую, ви сказали, що на малого Гіраяму напали? Але через що?

— Здається, через те, що він без угаву співав якусь стару військову пісню й викрикував регресивні гасла.

— Але ж малий Гіраяма завжди так робив, — наголосив я. — Він знає лише дві чи три пісні. Це все, чого його навчили.

Чоловік знизав плечима.

— Я погоджуюсь, який сенс гамселити таку недоумкувату людину? Це просто безсердечно. Але він тинявся біля мосту Каябаші, а ви знаєте, на який гадючник перетворюється цей район після настання темряви. Він сидів собі на одному з мостових стовпців і десь годину виспівував і викрикував свої гасла. Його чудово було чути у барі навпроти, і, схоже, комусь там увірвався терпець.

— Але ж навіщо таке робити? — обурилася пані Кавакамі. — Малий Гіраяма і мухи не скривдить.

— Що ж, комусь варто навчити його нових пісень, — відповів чоловік, попиваючи зі своєї склянки. — Якщо він надумає знову горланити давні пісні, то йому ще раз дістанеться на горіхи.

Ми досі називаємо його «малий Гіраяма», хоч тепер йому вже щонайменше років п’ятдесят. Утім, таке звертання цілком доречне, бо він насправді досі як дитина. Скільки я його пам’ятаю, його виховували католицькі черниці при місії, хоча нібито він народився у сім’ї Гіраями. За давніх часів, коли наш квартал утіхи процвітав, малий Гіраяма повсякчас сидів долі біля входу в «Міґі-Хідарі» або в один із сусідніх закладів. Як точно зауважила пані Кавакамі, він і справді був геть нездатний когось образити, і в передвоєнні та воєнні роки став популярний у кварталі насолоди завдяки своїм військовим пісням та імітуванню патріотичних промов.

Хто навчив його цих пісень, я не знаю. У його репертуарі було тільки дві чи три пісні, і з кожної він пам’ятав лише куплет. Але він співав їх таким сильним голосом, а поміж піснями забавляв глядачів тим, що брав руки в боки і, шкірячись у небо, вигукував: «Це село повинне принести свою лепту в ім’я імператора! Дехто з вас покладе заради цього своє життя. А дехто — тріумфально повернеться й зустріне світанок нового життя!» — чи щось таке. І тоді люди казали: «Може, в малого Гіраями і не всі вдома, але у нього правильний підхід. Він справжній японець». Мені часто доводилося бачити, як люди зупинялися і давали йому гроші або ж купували щось попоїсти, і тоді на обличчі просторіки розквітала осяйна усмішка. Поза всяким сумнівом, малий Гіраяма так зациклився на тих патріотичних піснях, бо вони давали йому увагу і популярність.

За давніх часів таких, як він, ніхто не діймав. Що сталося з людьми, якщо їм тепер хочеться його відлупцювати? Комусь, може, не подобаються його пісні і промови, та цілком імовірно, що це ті самі люди, які колись гладили його по голові і заохочували таку поведінку, аж поки ті кілька фрагментів не закарбувалися в його пам’яті.

Та, як я вже казав, тепер у країні панують інші настрої, й позиція Суічі, мабуть, аж ніяк не виняткова. Можливо, несправедливо приписувати Джиро Міяке таку саму гіркоту, втім, за нинішніх обставин, якщо уважно проаналізувати все, що кажуть інші, то в їхніх словах неодмінно знайдеться відтінок тієї ж самої гіркоти. Як я можу судити, того надвечір’я Міяке таки справді мені сказав усе те, що я пригадую; можливо, всі чоловіки покоління Міяке і Суічі тепер так думають і так говорять.

Здається, я вже згадував, що вчора з’їздив у південну частину міста, в район Аракава. Там якраз кінцева зупинка міського трамвая, і багато хто дивується, навіщо було пускати трамвайну лінію так далеко в передмістя. Район Аракава справді важко сприймати як частину великого міста — чисто заметені вулиці з житловими будинками, ряди кленів уздовж тротуарів, ошатні маєтки, які не туляться один біля одного, а мають вдосталь простору, і відчуття того, що зусібіч тебе оточує сільська місцевість. Утім, як на мене, місцева влада вчинила слушно, коли вирішила прокласти трамвайну лінію аж до Аракави; містянам лише на користь, що вони можуть легко дістатися до спокійніших, менш велелюдних околиць. Ми не завжди мали таку розкіш, і я пригадую, що оце відчуття затисненості у великому місті, особливо під час спекотних літніх тижнів, було значно сильнішим за часів, коли ще