Читати книгу - "Якщо кров тече"

Я опустився на коліна, але не для молитви. Витяг з кишені телефон і стис у руці. Серце билося так сильно, що за кожним ударом перед очима вискакували чорні цяточки. Я зайшов у контакти й набрав його. Тоді опустив телефон і приліг щокою на свіжонасипаний дерен, вислуховуючи Теммі Вайнет.

І мені таки здалося, що я її почув, але то, певно, була просто моя уява. Звуку довелося б пройти крізь його піджак, крізь віко труни й крізь усі два метри ґрунту. Але мені здалося, що він пройшов. Ні, поправка – я був певен цього. Телефон містера Герріґена виспівував «Тримайся свого чоловіка» в могилі піді мною.

Іншим вухом, не притуленим до землі, я чув його голос – дуже тихий, але розбірливий у дрімотній нерухомості того місця:

– Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним.

Однак доречно це чи ні, він уже не передзвонить. Він помер.

Я пішов додому.

У вересні 2009 року я пішов до середньої школи в Ґейтс-Фолз разом із друзями Марджі, Реґіною та Біллі. Нас возили на вже трохи поїждженому шкільному транспорті, через котрий місцеві учні швидко почали називати нас «народом з короткого автобуса». Хоч я врешті й виріс (зупинившись за п’ять сантиметрів від омріяної позначки в метр вісімдесят, що трохи надкраяло мені серце), але в перший шкільний день був найнижчим учнем восьмого класу. Це зробило мене бездоганною мішенню для Кенні Янко, дебелого хулігана, котрого залишили на другий рік і чию фотографію треба було розмістити в словнику поруч зі словом «кривдник».

Перший урок був зовсім не уроком, а загальношкільними зборами для новеньких з так званих «освітніх сателітів»: Гарлоу, Моттона і Шайло-Черча. Директор того року (та й у багато прийдешніх) був високим, незграбним дядьком з такою блискучою лисиною, що вона здавалася відполірованою. То був Альберт Даґлас, відомий серед учнів як Алкберт і Буль-Буль Даґ. Ніхто з учнів насправді не бачив його нагепаним, але всі свято вірили в те, що він пиячив.

Він вийшов до кафедри, привітав усю «групу прекрасних нових учнів» у школі в Ґейтс-Фолз і розказав про чудові штуки, що чекали на нас у прийдешньому навчальному році. Серед них – оркестр, пісенний клуб, клуб дебатів, фотоклуб, «Майбутні фермери Америки», а також усі види спорту, котрі тільки нам під силу (бейсбол, біг, європейський футбол або лакрос – американський футбол не був доступним аж до старшої школи). Він пояснив про «Чепурні п’ятниці» раз на місяць, коли від хлопців очікували краваток і спортивних піджаків, а від дівчат – суконь (не коротших за п’ять сантиметрів вище коліна, будь ласка). Наостанок він розповів, що для новеньких з інших міст (тобто нас) не мало бути жодних учнівських ритуалів посвяти. Минулого року учень, що перевівся з Вермонту, опинився в Центральній лікарні Мейну після того, як його змусили вижлуктити три пляшки «Ґаторейду», після чого традицію заборонили. Тоді директор побажав нам успіхів і відіслав з миром до наших «освітніх пригод».

Мої побоювання загубитись у велетенській новій школі виявилися безпідставними, бо вона насправді не була велетенською. Усі мої уроки, крім сьомого (літератури) були на другому поверсі, і мені сподобалися всі вчителі. Лякав урок математики, але виявилося, що ми почнемо майже звідти, де зупинилися в старій школі, тож усе владналось. У мене вже з’явилося непогане відчуття про всі ці події, аж тут настала чотирихвилинна перерва для переходу між класами з шостого на сьомий урок.

Я подався коридором до сходів повз балакучих учнів, що гупали дверцятами своїх шафок, повз запах макаронів із м’ясом з їдальні. Я дійшов до самих сходів, коли мене вхопила чиясь рука.

– Гей, новенький. Не так швидко.

Я розвернувся й побачив повномірного троля з обсипаним вуграми обличчям. Чорне волосся звисало до плечей жирними пасмами. Малі темні очі зиркали з-під рельєфного виступу лоба. Вони були повні нещирої веселості. На ньому були джинси-димоходи та обчухрані байкерські чоботи. В одній руці він тримав паперовий пакунок.

– Візьми.

Я взяв, гадки не маючи, для чого. Діти пробігали повз мене й спускалися сходами, деякі швидко зиркали на хлопця з довгим чорним волоссям.

– Зазирни.

Я зазирнув. Там були ганчірка, щітка й банка крему для взуття «Ківі». Я хотів віддати пакунок.

– Мені треба на урок.

– Нє, новенький. Не підеш, доки не начистиш мені чоботи.

Тепер я мав певну гадку. Це був трюк у традиції посвяти, і хоч директор вранці прямо її заборонив, я подумав, чи не зробити це. А тоді подумав про всіх тих учнів, що бігли вниз повз нас. Вони побачать сільського хлопця з Гарлоу на колінах із ганчіркою, щіткою і банкою крему. Чутка розлетиться швидко. І я все одно міг би це зробити, бо пацан був набагато більший і мені не подобався вираз його очей. «Я з радістю з тебе лайно виб’ю, – казав той погляд. – Тільки дай мені привід, новенький».

Тоді я подумав про те, що сказав би містер Герріґен, якби побачив мене на колінах, коли я сумирно начищатиму черевики цього йолопа.

– Ні, – сказав я.

– Краще не роби такої помилки, тобі не сподобається, – сказав він. – Повір мені, гімнидло.

– Хлопці? Чуєте, хлопці? У вас усе гаразд?

То була міс Гарґенсен, моя вчителька природознавчих предметів. Вона була молода й гарна, навряд чи давно після коледжу, але мала ауру впевненості, котра повідомляла, що вона не терпітиме ніякого лайна.

Здоровань похитав головою: жодних проблем.

– Усе добре, – сказав я, повертаючи пакунок власнику.

– Як тебе звуть? – спитала міс Гарґенсен. Дивилася вона не на мене.

– Кенні Янко.

– А що у твоєму пакунку, Кенні?

– Нічого.

– У тебе ж там не набір інструментів для якоїсь посвяти?

– Ні, – сказав він. – Мені треба на урок.

Мені теж було треба. Юрба учнів унизу порідшала, і скоро мав пролунати дзвінок.

– Я впевнена, що тобі треба, Кенні, але зажди секунду. – Вона перемкнула увагу на мене. – Ти Крейґ, правильно?

– Так, мем.

– Що в тому пакунку, Крейґу? Мені цікаво.

Я подумав, чи не розказати. Не через якісь скаутські побрехеньки про «чесність – це найкраща політика», а тому що він налякав мене і тепер це мене вибісило. І (можу визнати) тому що міг покласти цьому край руками дорослого. Тоді я подумав: «як би містер Герріґен дав цьому раду? Чи видав би він його?»

– Рештки його обіду, – сказав я. – Пів сендвіча. Він спитав, чи не хочу я доїсти.

Якби вона взяла пакунок і зазирнула, то ми обоє вскочили б у халепу, але ні… хоча б’юсь об заклад, що вона знала. Знала, але просто сказала нам іти на урок і поклацала геть на своїх навряд