Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

Почуте вже по самі вуха затягло Шацького. Дантист принишк, завмер, і Клим мимоволі відзначив: ось що мають на увазі автори арабських казок, кажучи про когось: «Він цілковито перетворився на слух». Сам Кошовий теж поволі почав забувати про мету свого візиту.

– І який ваш висновок? – поцікавився він.

– Зовні з панною Лилик усе було гаразд.

– Зовні? Як це?

Ліщинський поблажливо посміхнувся. Так роблять люди, котрі відчувають свою перевагу над не дурнішим від себе співрозмовником.

– Знаєте, певні симптоми можуть проявлятися через незначне й непомітне збоку потовщення кісток черепа, – професор зробив довкола голови жест, ніби малював німб. – Та обмірювання нічого аномального не показало.

– Перепрошую, – нарешті наважився писнути Шацький. – А як ви можете знати, чи череп збільшився? Ви ж, прошу пана, не знали розмірів черепу панни до того часу.

– Ми не лікуємо пацієнтів, як ви знаєте, – зазначив Ліщинський. – Хвора душа, даруйте, не хворий зуб. Наша мета – наглядати й водночас проводити досліди. Доктор Мазур як мій асистент доклав чимало часу та зусиль, аби скласти таку собі таблицю, яка містить стандартні розміри черепів здорових людей різного віку та статі. Хлопчики, дівчатка, юнаки, юнки, пані та панове. Це допомагає, зокрема, виявити в немовляти ознаки гідроцефала вже в перші дні його життя.

– Що це дає? – запитав Клим.

– Наука базується на дослідах, – відрізав професор. – Практичне застосування є наступним кроком. Та давайте повернемося до панни Лилик. Отже, запальні процеси в мозку впливають на розмір черепної коробки. Але не в її випадку. Зате багато чого прояснилося, коли я запропонував їй розповісти свою історію письмово.

– Почерк? – здогадався Кошовий.

– Саме так. По-перше, вона тиснула пером об папір не так сильно, як зазвичай роблять впевнені в собі дорослі люди. По-друге, починала писати більш-менш спокійно. Але чим далі, тим частіше обривала речення, ставила на кінці кожного один або кілька знаків оклику, нарешті – стала писати важливі для неї слова з великої літери. А окремі фрази – підкреслювати. Тим самим наочно демонструвала: надає їм якогось свого, більшого значення.

– І що це означає?

– Одна з ознак манії власної величі, – пояснив Ліщинський буденним тоном. – Початкова стадія. Проте не досить, аби визнати панну Лилик неосудною та рекомендувати утримання в закладі, подібному до нашого. Та важливо інше: вона згадала у своєму описі про вас, пане Кошовий. Як про вкрай важливу для неї особу. Кілька запитань, і я дізнався про вашу роль у її викритті. Через те мав намір обов’язково познайомитися з вами.

– Що спонукало?

– Ви розгадали загадку особистості панни Дани, – мовив професор. – Без розуміння цього вам навряд чи би вдалося побачити в ній убивцю. Молода жінка жила двома життями, причому життя панни Агнелі важило для неї більше, ніж власне. Це ще одна причина, через яку Дана Лилик пішла на тяжкий злочин. Двох Агнель в одному місті бути не могло. Ви ж так само пропустили ту дивну історію через себе. Звідси – нервова реакція, коли я згадав про неї.

Ліщинський торкнувся пучкою краю власного ока.

– Причина не та.

– Згоден. Ми говоримо про наслідки. Але, панове, ми справді захопилися й заходимо не туди. Ви ж прийшли до мене не згадувати про події дворічної давнини.

– Саме так, – кивнув Клим. – Та все одно дивує, чому ви, знаючи більше за інших та маючи бажання познайомитись, так довго зволікали.

Професор розвів руками, зобразивши приреченість.

– Повертаємося туди, звідки почали. Знайомство було б цікавим для мене. Та, даруйте, не таким важливим, як моя професійна діяльність. У Львові, повторюся, буваю в перервах між лекціями. Коли ж вертаюся, мушу ринути в роботу тут. Елементарно бракує часу. Були б ви моїм пацієнтом, пане Кошовий, ми б бачилися частіше.

Клим криво посміхнувся.

– Це жарти у вас такі?

– О, ви ще не знаєте, як жартують психіатри! Гумор, навіть спеціальний, не для всіх – найліпші ліки від божевілля.

– Дивно. Мені завжди здавалося: безпричинний сміх є ознакою душевної хвороби.

– У таких недугів нема однакових ознак, – тепер Ліщинський говорив серйозно. – Звісно, є стандартні симптоми й діагнози. Лиш проявляються вони в кожного індивідуально. Мають, так би мовити, власну родзинку.

Враз професор, ніби раптово щось згадавши, пожвавився:

– Хочете побачити, як воно буває?

Кошовий із Шацьким перезирнулися.

– Що значить – побачити? – поцікавився Клим, тут же додавши, нагадуючи не так Ліщинському, як самому собі: – Взагалі я… ми хотіли поговорити про Лукана Різника. Ви ж опікувалися ним.

– А, той хлопчик, який зараз сидить за ґратами, – зітхнув професор. – Не те щоб опікувався. Його нещасна матуся добилася до мене таким дивом, що я потім не мав права їй відмовляти в подальших консультаціях. Єдина, на що не йшла пані Уляна, – лишати сина тут. Переконувала, що Лука боятиметься бути в чотирьох стінах. Я мав змогу тримати його, залучивши кошти з числа благодійницьких, котрі приходять пожертвою на мою дослідницьку діяльність. Бідна жінка на мусила нічого платити. Та вона вперлася: її син краще почувається, коли має змогу вільно гуляти вулицями.

– З відчуттям свободи, – з вуст Шацького це прозвучало філософськи.

– Догулявся, – не стримався Кошовий.

– Я все знаю, – сказав Ліщинський. – І маємо ще один приклад втручання промислу Божого. Бо звинувачення щодо нього безглузді, шановне панство.

– Згоден, – кивнув Клим. – Збирався довести це з вашою допомогою.

– А я збирався зробити візит до департаменту поліції! – заявив професор. – Та, бачте, лиш позавчора повернувся з Будапешта. Далі відклав візит, бо маю загальніші справи тут, у клініці. Та все одно не мав наміру полишити цю справу. Найближчим часом таки хотів вибратися до комісара Віхури. І тут – ви, саме з цього питання.

– Я адвокат Різника, – дещо із запізненням назвався Кошовий.

– Про це згадують газети. Особливо старається такий собі Навроцький, чули про нього?

– Навіть читав.

Короткою відповіддю Кошовий вирішив обмежитися.

– Все склалося якнайкраще, – тим часом вів далі Ліщинський. – Ми потрібні один одному, пане Кошовий. Та коли йдеться про більш конкретні справи, вам таки краще переговорити з Альбертом.

– Прошу?

– Доктор Альберт Мазур, мій асистент. Бо коли все сталося, мене, як я вже казав, не було у Львові. Він був, навіть приймав нашого підопічного. Аби побалакати з ним, нам слід пройти до дальнього корпусу. Там – вотчина пана Мазура. Якщо хочете – лабораторія. Місце для спостережень та дослідів.

Від слова досліди Климове віко знову смикнулося, цього разу – сильніше. Повз увагу