Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

як такої лікарні він не побачив. Це була загальна назва комплексу з майже десятком окремих забудов. Частину звели зовсім недавно, і Шацький охоче пояснив: тепер тут різні відділення розмістили в різні приміщення, що не лише зручно, а й мудро. Поки йшли до економічного корпусу, який був тут головним і де працювали професори, Клим із цікавістю крутив головою, шукаючи в ранніх грудневих сутінках бодай кількох мешканців із числа пацієнтів. Натомість помічав лише санітарів та приналежних до обслуги. Поцікавившись у Йозефа, чому не видно власне хворих, отримав вичерпне пояснення: по обіді їх уже гуляти не виводять. Прогулянки дозволені не всім, лише спокійним та, за висловом Шацького, чемним.

Нічого особливого, виявляється.

Заклад як заклад. То, мабуть, чутки розпускають від того, що його ворота не для всіх відчинені. Ну, і через забобони, наявність яких Клим у себе теж визнавав і з якими мав намір почати прощатися.

А наступним здивуванням виявився сам Зенон Ліщинський.

Чоловік, що зустрів їх, вийшовши назустріч з-за масивного широкого столу у своєму кабінеті, виявився найменше схожим на докторів, описаних у романах.

Звісно, Кошовий мав багато знайомств серед вченої публіки. Та, поклавши руку на серце, переважна більшість з них таки відповідала образам: метушливі, хай не такі, як Шацький, і балакучі диваки, котрі живуть у власних світах, не бажаючи цікавитися активним життям. Або – навпаки: говорили мало, спілкувалися з чужими неохоче, всім своїм виглядом демонструючи власну значущість, а пиху подавали не інакше як гідність. Що не робило їх меншими диваками, ніж балакуни, котрі слухали переважно себе і сприймали інших так само, як актори, – вдячною публікою, яка має мовчати й аплодувати в наперед визначених паузах.

Натомість професор Ліщинський виявився високим, не кремезним, але міцно збитим добродієм, який не так давно розміняв шостий десяток. Під білим халатом угадувався дорогий модний костюм, черевики блищали чистотою, нема звичної для довершення докторського вигляду бороди та навіть борідки, не кажучи про пенсне на довгій шворці. Замість того – свіже гоління, а перед собою лікар дивився прямо, твердо, не мружачи очей. Руку Климові тиснув упевнений в собі мужчина в розквіті сил, котрий досяг успіху, має авторитет, на чию думку напевне зважає дуже багато людей, але при цьому – відкритий до нових знайомств, демократичний у спілкуванні, проте – розбірливий та ох який не простий.

– Радий нарешті особисто познайомитися з вами, пане Кошовий, – Ліщинський коротко й міцно стиснув його правицю, труснув, розтиснув пальці. – Чесно кажучи, нині маю можливість переконатися в існуванні промислу Божого. Хоч Бога приймаю всім серцем і ніколи не ставлю під сумнів діяння Його. Бачте, маю справу з Божими людьми, тож рід діяльності зобов’язує.

Клим глянув на Шацького з надією отримати підказку від нього. Йозеф, схоже, сам нічого не розумів, тож лише знизав плечима. Тож переадресував питання професорові.

– Перепрошую, пане Ліщинський, про що ви зараз? Про який промисел йдеться?

– Божий, – почулося у відповідь. – Сталося так, що я сам шукав нагоди зустрітися з вами. Нарешті познайомитися.

– Яка нагода? Чому – нарешті?

– Та ну, пане Кошовий! Заочно я з вами давно знайомий. Хоч останніми роками частіше буваю за межами Львова, чутки про ваші подвиги доходять і до нас, лікарів.

– Ой, які там подвиги…

– Скромність прикрашає, – кивнув Ліщинський. – Та не всіх, скажу я вам. Поліція не могла дати раду там, де ви впоралися, без перебільшення, блискуче. Маю на увазі ту історію з убивством доньки Леона Радомського.

Віко сіпнулося. Повз увагу професора це не проскочило – не стримався, націлив пальця на Климове лице:

– У вас нервовий розлад, пане Кошовий. Не такий страшний, явно задавнений, вам не дошкуляє. Та в окремих моментах, я б сказав, реагує на окремі подразники. Я маю рацію?

Кошовий знову зиркнув на Шацького. Той мовчки розвів руками.

– До певної міри, – відповів Клим стримано.

– Так про подразники. Що я сказав такого, від чого ви напружилися чи засмутилися?

– Я не маю жодного стосунку до трагедії в родині Радомських, – сухо мовив Кошовий.

– Та ну! – професор щиро реготнув, раптом, ніби згадавши про щось важливе, ступив убік, жестом показав на крісла. – Прошу, роздягайтеся, влаштовуйтеся. Зараз принесуть каву.

Шацький першим кинув пальто на спинку крісла. Кошовий почепив своє на вішак. Гості прилаштувалися навпроти столу господаря кабінету, і щойно той взяв дзвінок, аби закликати когось із обслуги, Клим зупинив його:

– Чекайте, пане професоре. Не треба клопоту.

– Та облиште, який там клопіт. Маю пригостити вас чимось, закони гостинності і в нашому невеселому закладі діють.

– Вірю охоче. Дякую. Але ми й без того крадемо ваш час.

– Аби я цього не хотів, ви б його не крали, – тепер Ліщинський вже не посміхався. – Бачу, є якісь моменти, пане Кошовий, котрі не з’ясовані для вас?

– Так. Хоча б оця згадка про мою участь у справі панни Радомської. Дворічної давнини, до речі.

Рипнуло – це Шацький посунув своє крісло трохи далі, аби краще бачити обох поважних співрозмовників й при цьому не заважати їм власною присутністю. В унісон глянувши на нього, адвокат і професор знову повернулися до перерваної бесіди.

– Ви напевне знаєте, пане Кошовий, що Дана Лилик, яка зізналася в тому вбивстві, мала захисника в суді, – сказав Ліщинський.

– Процес висвітлювали газети. Я стежив за ним як обиватель і як правник. Далі моя цікавість не сягала.

– Ваше вміння берегти чужі таємниці варте поваги.

– Крім того, панна Лилик цілком мала право на захист.

– Не заперечую. Суть її злочину цілком могла полягати в роздвоєнні особистості. Його підсудна набула, будучи в ближньому колі такої ексцентричної особи, як відома на весь Львів панна Агнеля.

– Набула? – вирвалося в Шацького, котрий при цьому подався вперед.

– Або могла набути, – кивнув професор. – Так чи інакше, подібний хід обрав захисник, звернувшись до мене по консультацію. Було це на початку минулого року, здається, незабаром після Хрещення. Тим часом я читав курс у Сорбонні, мій помічник пан Мазур телеграмою взяв у мене дозвіл провести таке обстеження самотужки. Він тоді лиш третій місяць працював під моїм крилом, тож я вагався. Проте недовго. Мій помічник – талановитий чоловік, маю надію – колись замінить мене. А зустрів його випадково, у Станіславі, чоловікові було тісно в провінції. Тож забрав до себе. Та ви ще познайомитесь із ним, – професор взяв коротку паузу, повів далі: – Отже, цей випадок мене неабияк зацікавив, бо історію публікували не лише львівські газети. Проте й Сорбонну зі зрозумілих причин я отак залишити не міг.