Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

Зробивши мені подарунок, каліф дозволив мені його покинути».

На цьому Сіндбад скінчив своє оповідання.

Давши Гіндбаду сто цехінів, він запросив гостей прийти завтра і вислухати його оповідання про сьому подорож. Всі радо пообіцяли і на другий день прийшли слухати.

СЬОМА І ОСТАННЯ ПОДОРОЖ СІНДБАДА

«- Після шостої подорожі я дав собі слово ніколи більше не подорожувати, і справді цього разу я додержав свого слова. Не кажучи вже про те, що після таких пригод хоч у кого одпаде охота до подорожування, і мої літа були вже не ті. Пройшла моя молодість, я заспокоївся, і те спокійне життя, яке раніш мені так обридало, тепер мені уявлялось якимсь солодким спочинком після всіх пережитих негод. Одначе доля хотіла другого. Одного разу, коли до мене зібрались мої друзі і я весело гуляв з ними, ввійшов слуга і сказав, що мене хоче бачити посланний каліфа. Негайно вставши із-за столу, я пішов до нього на зустріч і довідався, що мене кличе до себе каліф. Через декілька хвилин я був уже у каліфа.

- Сіндбаде! - сказав він.- Мені потрібна твоя послуга. Ти мусиш передати шейху Серендибі мої подарунки і відповідь на його листа. Цього вимагає від мене ввічливість.

Це так мене вразило, що я довго не міг нічого сказати, і, нарешті, відповів:

- Ваша величність! Я весь у твоїй царській волі, але благаю тебе, зверни увагу, що я вже не молодий і що сили мої давно підточені лихом та горем, які випали на мою долю. Я боюсь, що вже не винесу нової дороги. До того ж я зарікся більш нікуди не виїздити з Багдада.

Тут я розказав каліфу про всі пригоди, які прийшлось мені винести, і він вислухав мене з великою увагою.

- Так,- нарешті сказав він,- багато ти натерпівся лиха на далеких чужинах, але я сподіваюсь, що ти виконаєш моє доручення цілком щасливо, бо тобі дорога до острова Серендиби уже добре знайома. Ти, звичайно, сам розумієш, що мені ніяково нічим не виявити своєї вдячності і пошани до шейха Серендиби. Та скажи, будь ласка, хто зміг би зробити краще те, що я доручаю тобі?!

Мені нічого не лишалось, як скоритись його волі. Каліф зрадів, що я згодився їхати, і звелів видати мені на дорогу тисячу цехінів.

Через декілька днів я вже їхав до Бальсори, де ждав мене корабель.

Лист каліфа був такого змісту:

«Во ім’я небесного Господа, що показав нам правдиві шляхи, могутньому й щасливому султанові острова Серендиби від Абдаллаха Гарун аль-Рашіда, посаженого Богом на престол, блаженної пам’яті його прадідів - уклін і привітання!

З радістю я прочитав твого листа і посилаю відповідь, підказану мені власним серцем і високим розумом моїх порадчиків. Сподіваюсь, що, кинувши на неї свій ясний погляд, ти повіриш моїй щирості і побратимству. Бувай здоров».

Подарунки каліфа були такі: парчева ковдра (коштувала не менш тисячі цехінів), п’ятдесят убрань із дорогоцінної ткані, сто інших із найтоншого білого полотна, яке виробляється в Каїрі, Александрії, Суеці й Куфі, чудесна агатова ваза і старовинний стіл, за яким сидів начебто сам цар Соломон.

Прибувши на острів Серендиби, я зараз же пішов до шейха.

Ще здалеку він пізнав мене і привітав такими словами:

- А, Сіндбаде! Прошу до господи! Можу запевнити тебе, що я декілька разів згадував тебе і радий тебе бачити.

Лист і подарунки каліфа він прийняв з великою охотою і приємністю.

Через декілька день я пішов до шейха і сказав, що збираюсь їхати додому. Дуже йому було тяжко розлучатись зо мною, але він пустив мене, подарувавши мені багато грошей і різних дорогоцінних речей. Сів я на корабель і поїхав, сподіваючись, що вернусь додому так же щасливо, як і приїхав сюди, але Богу хотілось другого.

Уже три дні ми плили по морю, як раптом нас нагнали морські розбійники, декого повбивали, декого забрали в полон і продали в неволю на далекі острови.

Мені судилось попасти до одного багатого торговця, який поставився до мене дуже прихильно. Привівши мене додому, він звелів нагодувати і одягти мене в чисте убрання, а через декілька день покликав до себе і спитав, що я вмію робити. Я відповів, що був колись торговцем і що весь мій крам одняли розбійники, а мене продали в неволю.

- А чи не вмієш ти принаймні стріляти з лука? - питав він далі.

- Пане,- відповів я,- це було колись у молоді роки моєю найкращою розвагою, і я сподіваюсь, що ще не втратив і досі цієї здібності.

Тоді господар дав мені лука і стріли, велів сісти ззаду себе на слона, і ми поїхали далеко за місто у величезний ліс. Доїхавши до призначеного місця, він спинився, велів мені злізти з слона і, показуючи на високе дерево, сказав:

- Лізь на саме верхів’я цього дерева і стріляй звідти у слонів; у цьому лісі ходить їх сила, і ти їх, сподіваюсь, угледиш незабаром. Коли уб’єш одного, дай мені знати якомога швидше.

Покинувши мені харчів, він рушив додому, а я став прислухатись до тиші і ждати слонів. Цілу ніч я прождав їх даремно, а вдосвіта угледів їх цілу череду.

Я пустив стрілу, і один слон звалився на землю, а всі інші порозбігались.

Я зіскочив з дерева і побіг повідомити свого господаря про щасливе полювання.

Він похвалив мене, дав пообідати і знову пішов зо мною в ліс. Там викопали ми велику яму і закопали в неї убитого слона, щоб потім, коли він згниє, знову одкопати його і забрати коштовні зуби.

Так я, міняючи місця, прополював місяців зо два. Одного ранку я угледів стільки слонів, як не бачив ніколи, але вони замість того, щоб пройти мимо, всі зі страшним ревом кинулись до мене.

Простягаючи свої довгі носи, наче думаючи зняти мене з дерева, вони дивились на мене так страшно, що я від переляку випустив із рук свою зброю.

Не встиг я опам’ятатись, як один із найбільших слонів обмотав своїм носом дерево і