Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

З серцем, повним несказанної радості, я голосно прочитав по-арабськи молитву. Один з чорних зрозумів мене і, підійшовши до мене, сказав на тій же мові:

- Не дивуйся, мій брате, що бачиш стільки нас біля тебе. Ми прийшли сюди, щоб спільними силами викопати рівчака і провести воду на наші ниви. Ще здаля ми помітили щось на річці, а коли угледіли пліт, деякі вскочили в воду і притягли його до берега. Тут ми прив’язали його, як бачиш, до берега і стали ждати - коли ти прокинешся. Тепер і ти розкажи нам, як попав ти сюди, де спустив плоти на річку, початку якої ми не знаємо.

- З великою охотою розкажу вам усе до найменших подробиць,- відповів я,- але, будь ласка, дайте попереду мені чого-небудь з’їсти.

Всі стали виймати харчі і годувати мене.

Я з приємністю їв їх грубу страву, яка мені здалась після голодування найсмачнішою в житті, і підтримав свої сили. Потім я став їм розказувати про всю свою подорож. Немало вони дивувались, слухаючи моє оповідання. І стали просити мене розказати вдруге самому шейху.

- Нам він не повірить,- говорили вони.

Через декілька хвилин привели коня, на якого мене попросили сісти. Я сів. Рушили. Частина йшла попереду і показувала мені дорогу, потім їхав я, а за мною йшли останні і на плечах несли мій пліт з усією його поклажею. На другий день ми прибули в столицю Серендиби - так звався той острів, на якому я був. Шейху в ту ж хвилину дали знати про мене, і він звелів негайно привести мене до себе. Коли я ввійшов, шейх сидів уже на престолі і ждав мене. Я привітав його по індійському звичаю - себто упав перед ним і поцілував землю. Але шейх привітно звелів мені встати і посадив поруч себе.

- Як тебе звуть? - спитав він.

- Сіндбад,- відповів я.- Родом з Багдада.

- Як же ти попав сюди, в мою країну?

Я розказав йому, і моє оповідання здалось йому таким цікавим, що він звелів записати його золотими літерами в літописи своєї держави. Разом з тим принесли мого плота зо всіма пакунками. Шейх не міг одірвати своїх очей від чудесних рубінів і ізумрудів, яких не було навіть в його скарбниці. Я низько схилився перед ним і сказав:

- Ваша величність! З великою радістю віддаю на твою волю не тільки себе, а й усі мої скарби. Прийми ласкаво цей нікчемний подарунок.

На це шейх відповів з усмішкою:

- Ні, Сіндбаде! З мого боку був би великий гріх приймати ті подарунки, які куплені такою страшенною ціною. Навпаки, я подбаю про те, щоб ти зробився тут ще багатішим, а в своїй вітчизні згадував мене добрим словом.

Потім він звелів одному з найстарших вельмож показати мені будинок і подбати про все, що потрібно буде для мене. Все було якнайкраще виконано.

З того часу я щодня одвідував шейха, який завжди охоче розмовляв зо мною, у вільні хвилини я оглядав місто.

Та як гарно не жилось мені на острові, а думки летіли в рідний край. Раз прийшовши до шейха, я сказав йому, що мені хочеться вернутися в Багдад. Шейх не тільки згодився пустити мене, а навіть подарував мені багато дорогоцінних речей і дав листа до нашого царя, великого володаря правовірних. Я гаряче подякував шейху й обіцяв якнайскоріше виконати доручення. Але цим ще не обмежилась ласка доброго шейха: перед моїм од’їздом він покликав капітана і звелів йому задовольняти всі мої бажання.

- Май на увазі, що Сіндбад - мій посол,- сказав він.

Лист шейха Серендиби було написано на тонкій злотистій шкурі якогось надзвичайного, дорогого звіра.

Хто знав індійську мову, той легко міг би прочитати його зміст.

«Шейх Індії,- так починався лист,- перед яким ідуть тисячі століть, власник палацу, дах на якому сяє блиском тисячів рубінів, і скарбниці з двадцяти тисячів брильянтових корон, шле своє привітання каліфу Гаруй аль-Рашіду.

Невеликий своїм коштом мій нікчемний подарунок, але прийми його, як мій брат і друг, на знак моєї щирої прихильності і вірності. Сподіваюсь, що в твоїм серці знайдеться куточок для мене, рівного тобі по силі і правам. Бувай здоровий!»

Доїхав я до Багдада і зараз же дав знати каліфу, що маю до його доручення від індійського шейха.

Каліф висловив бажання мене бачити. В найкращому убранні пішов я до нього і звелів своїм людям нести за мною подарунки каліфу. Попереду я упав перед його величністю, а потім власноручно віддав листа і коротко, але ясно розказав йому, як зробився я послом. Каліф прийняв мене дуже прихильно і, прочитавши листа царя Серендиби, спитав - чи правда все те, що він пише про свою силу та багатства. Я схопився вдруге і, підвівшись, сказав:

- Ваша величність! У листі великого шейха немає і крихти неправди. Справді, немає нічого більш дивовижного, як його палац. Коли шейх хоче показатись народові, то сідає на розкішного престола, поставленого на спину найбільшого слона Індії, і їде, оточений блиском і розкішшю.

Попереду, на тім же самім слоні, стоїть вояк із золотим списом у руках, а ззаду - другий високо тримає золоту корону, оздоблену найдорогоціннішим камінням. Перед шейхом їдуть на слонах тисячі оборонців, одягнених у шовк і парчу. Час від часу вояк, що стоїть перед шейхом, вигукує велебним голосом: «Ось дивіться - їде цар і володар Індії!» Палац його сяє блиском тисячів рубінів, а в скарбниці його двадцять тисячів брильянтових корон. І слава великого Соломона і великого царя Магораджа не зрівняється з славою царя Серендиби.

А другий вояк, що стоїть за шейхом, додає: «Великий і могутній цар Серендиба, але умре і він, умре і він, умре і він».

Тоді перший вояк, високо піднявши руку, кричить: «Слава вовіки вічно живому безсмертному Богу!»

Нарешті, шейх Серендиба - такий мудрий і справедливий, що на цьому острові немає ні одного судді і він сам усіх судить по правді.

Але злочинств у його державі майже не буває. Всі живуть по закону, по-Божому.

На це каліф сказав:

- Я вже по листу бачив, що шейх