Читати книгу - "Арабські казки, Олександр Олесь"

Олесь О.

АРАБСЬКІ КАЗКИ.

(ПЕРЕКЛАДИ. III)

Жив собі колись рибалка, та такий бідний, що ледве-ледве міг прогодувати свою родину: жінку та трьох дітей. Хатинка його стояла на березі моря, недалеко від столиці славного і вельможного султана. Щоранку рибалка забирав свої сітки і їхав рибалити. А проте він ніколи більше чотирьох разів на день не закидав своїх сіток. Так він колись пообіцяв і ні разу не зламав свого слова.

Одного прегарного ранку він закинув сітку і помітив, що в неї попалось щось незвичайно тяжке. Рибалка зрадів, думаючи, що йому пощастило піймати якусь величезну рибу, і став тягти її. Але як він здивувався, коли угледів у сітці замість риби кістяк орла. Одначе він заспокоїв себе і, починивши в декількох місцях розірвану сітку, знову закинув її в море. Коли через деякий час він став її тягти, то сітка здалась йому ще важчою.

«Ну тепер, сподіваюся, доля нагородить мене за всю мою працю! - подумав він і витяг сітку на берег. Але в сітці нічого не було, крім каміння та морської трави. Це зовсім стурбувало і засмутило рибалку.- Боже милосердний,- зітхнув він,- і чим я так тебе прогнівив, що ти дав мені таку гірку долю?! Все життя я б’юсь, як риба об лід, а проте, я ледве можу заробити на шмат черствого хліба. Одначе я ніколи не докоряю тобі: аби не були голодні мої діти та жінка. Коли я і на цей раз нічого не вловлю, доведеться всім нам лягти спати натощак.- З такими смутними думками він втретє закинув сітку і знову не піймав ні одної рибини. Зате в сітці лежала досить коштовна річ - важка мідна ваза з вузенькою горлянкою, схожа на пляшку.- Ну що ж! І це нічого,- подумав рибалка.- Чого доброго, за цю вазу я візьму не менше, ніж за ту рибу, що я наловив би сьогодні».

Розглядаючи уважно вазу, він помітив, що вона була чимсь заткнута. Це навело його на думку, що в вазі схована яка-небудь коштовна річ. Він дістав ножа, одіткнув затичку і став трусити вазу, але, на жаль, нічого не витрушувалось і ваза була порожня. Рибалка поставив її на землю і замислився. Аж раптом він глянув і помітив, що з вази йде густий дим. Ось він знімається все вище і вище, розіслався по берегу і по морю і нарешті все навколо заслав густим туманом. Згодом туман почав гуснути, приймати людські контури, і не встиг рибалка опам’ятатись, як перед ним виросла постать величезного духа, який міг на смерть перелякати найсмілішого вояка в світі. Переляканий рибалка сидів ні живий ні мертвий. Але велетень, здається, і сам злякався неабияк.

- О Соломоне, великий Соломоне! - тремтячим голосом сказав привид.- Я завжди буду тебе слухатись і скорятись кожному твоєму слову.

Це настільки підбадьорило рибалку, що він досить сміливо спитав:

- Я трошки не розумію тебе, велетню. Нащо ти кличеш Соломона, який вже вісімнадцять віків лежить собі в могилі?

Тоді дух уважніше глянув на рибалку і, помітивши з ким має діло, загримів страшним голосом:

- Мовчи, нікчемність! Як смієш ти говорити так нахабно з наймогутнішим із духів?

Душа рибалки знову вернулась у п’яти, одначе, згадавши про послугу, яку він зробив духові, набрався сили і завважив:

- Вибач, тисячу разів вибач, велетню, коли я не вмію як слід розмовляти з тобою, але я сподіваюсь на твою ласку і думаю, що ти не забув про мою послугу. Я дав тобі змогу угледіти світ Божий, а ти розкажи мені, як ти опинився в цій вазі.

- Ось як! Ну, ти даремно сподіваєшся! - з усмішкою проказав дух.- Історію цю я, може, тобі і розкажу, але, у всякім разі, я мушу тебе убити.

- Як? Мене убити? Мене? Так ось яка твоя вдячність? - крикнув здивований рибалка.- Невже тобі приємніше було лежати в цій мідній домовині? Ти, певно, забув, хто тебе визволив з неї?

- За це ти і мусиш умерти. Знай, що я поклявся убити того, хто витягне мене, і єдине полегшення, яке я можу тобі зробити,- це дати тобі змогу обібрати таку смерть, яка тобі більше до вподоби. А щоб ти впевнився, що всі твої благання даремні,- вислухай, що трапилось зі мною.

Знай, що я один з тих духів, які збунтувались проти неба. Я навіть не хотів визнавати пророка Соломона, якого слухались всі інші духи. Тоді Соломон звелів мене силоміць привести до нього і вкинув мене в цю вазу, наклавши свою священну печать, яку не в силі зламати ні один дух. Потім він звелів кинути мене на дно моря, де я мусив лежати цілу вічність.

Тут, звичайно, прокинулось в мені каяття, але буде каяття - та не буде вороття. Тоді я поклявся, що обсиплю золотом того, хто визволить мене з неволі до кінця віку. Коли минуло ще сто років і ніхто не прийшов мене визволити, я заприсягнув, що своєму визволителеві я подарую всі скарби світу. Але і це було даремно: я лежав на дні моря. На третє століття я поклявся свого спасителя поставити царем, у всьому йому допомагати і тричі на рік виконувати його найвередливіші бажання. Пройшло і це століття, але ніхто не приходив. Тоді в мені загорівся лютий гнів і я побожився так, як тільки божаться іноді, убити кожного, хто мене випустить з моєї тюрми. Така вже твоя доля, бідний рибалко, що ти мусиш незабаром вмерти.

Але рибалка не міг помиритись з такою долею і благав духа не однімати в нього життя.

- Що станеться з моєю жінкою та дітьми,- побивався він, ламаючи руки.- Чи чувано коли-небудь, щоб так дякували кому за послугу? І невже так клястися не безглуздо?

Але дух не звертав ніякої уваги на його слова і твердо сказав:

- Покинь скиглити та охати, бо це тобі не поможе! Говори швидше: якою смертю ти хотів би вмерти, коли не хочеш умирати так, як мені буде зручніше.

Лихо робить людину вигадливою.