Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

Сідалковський одразу зрозумів, що й до чого. Для нього це була звична ситуація, і тому він замість відповіді запитав:

— Чоловіче ім'я ти вже підібрала? — Він не впізнавав свого голосу. — Моє. Чи не так? Але воно, як сказав би наш Хлівнюк, архаїчне. Застаріле чи, як тепер пишуть у словниках, рідко вживане. Але якщо матимеш доньку, то це буде, я гадаю, маленька Ія.

— Ти здогадливий, але щось не дуже схожий на себе.

— Але й ти, Іє, сьогодні не та, що вчора.

— Я хочу мати дитину від тебе, Сідалковський.

— Іє, я ж не кінозірка і навіть не Валерій Лобановський, — мовив Євграф, відчуваючи, що сідає на мілину.

Перед його очима пропливла Тамара, його перша офіційна дружина. «Перша дружина — перша дитина, друга дружина — друга дитина», — азбукою Морзе, але відкритим текстом вистукував у перенапружених скронях пульс.

— Іє,— сказав він голосом, який з оксамитового баритона став суконним тенором. — Тобі мало чайових? Тобі потрібні ще мої аліменти?

— Мені не аліменти потрібні, Євграф! Мені потрібний ти! Я люблю тебе, Сідалковський! Я не можу без тебе! Я до тебе звикла!..

— Звикають і до костюма, — схопився за соломинку Сідалковський. — Але потім, як він зношується чи виходить з моди, його міняють…

— Не блазнюй. Ти для мене був не коханцем. Ти для мене був коханим…

— Я не філолог. Я історик. У таких філологічних тонкощах не розбираюсь. А потім, Іє, ти ж знаєш, я навчався заочно. Я й тебе заочно любитиму. У мене до стаціонару алергія. І ще одне: я не можу бути подвійним родичем твоїй матусі. Моє серце такого перевантаження не витримає — лусне. А ти зі своїм вірменсько-українським темпераментом, формами й змістом можеш зачарувати будь-кого.

— Тільки не тебе, Сідалковський, чи не так?

— У мене вища незакінчена, Іє, і я не можу тебе так всебічно оцінити, як це зробив би, скажімо, будь-який кандидат наук. Я вже мовчу про докторів, професорів. Там ти поза конкурсом.

— Спасибі хоч за це! Ти благородний, Сідалковський. Я думала, ти орел, а ти півень…

— Нічого не зробиш. В ЮНЕСКО цей рік проголошено роком півня, не можу ж я стояти осторонь цієї кампанії…

— Ти не тільки благородний. Ти ще й солідарний.

— Абсолютно правильно. Те й друге в мені народилося на кілька днів раніше від самого мене…

Ія так і не запалила цигарки. Вона безцеремонно стисла її в своїх наманікюрених довгих пальчиках і занурила в цигарковий попіл, що його Сідалковський не витрусив з попільнички ще з попередньої їхньої зустрічі.

— Я думаю, — тихо продовжувала вона, — коли до тебе приходила совість, то в твоїй душі уже всі місця були зайняті.

— Мені подобається твоє художньо-образне мислення, хоч воно має дещо ресторанний характер. Але на відміну від ваших столиків, де ви постійно ставите таблички «Зайнято», наперед знаючи, що це тільки для тих, у кого гаманець тонший за камбалу, моя душа наповнена добротою й щирістю, хоч моя природжена скромність і не дозволяє мені цього говорити. Але що поробиш, інколи й скромність потрібно, як і слово, ставити на оборону своєї особи. Я тебе розлюбив, Іє. Таке селяві, як каже мій друг Грак. Такі ми, чоловіки. Чим більше ми пізнаємо жінок, тим більше в них розчаровуємось. Ви ж, жінки, навпаки — чим більше пізнаєте чоловіків, тим більше ними захоплюєтесь. Уловлюєш різницю?

Ія плакала. Сльози в неї лились, як у дитини, котрій дали трохи погратися улюбленою іграшкою, а потім забрали й здали назад на пункт прокату. Сідалковський сліз не любив. Вони його завжди лякали і роззброювали. Тож поквапно підійшов до жінки, м'яко опустився на одне коліно, обійняв її за гарно обрамлені плечі.

— Я зустрічатимуся з тобою, Іє,— він поцілував в одну із її двох вологих і солоних, як морська вода на чорноморському узбережжі, щічок. — Звичайно, якщо ти захочеш зустрічей з таким мерзотником, як я. Як бачиш, окрім скромності, у мені живе ще й самокритичність. Я не достойний твого кохання, Іє. І ти це знаєш. Хто я такий?! — піднявся на весь свій зріст Сідалковський, звертаючись до свого двійника, що йшов йому назустріч із дзеркала. — Хто я? Поет, філософ, кандидат наук чи бармен столичного ресторану? За що мене любити?! За вміння красиво писати, інколи говорити… Більше у мене, здається, достоїнств нема. Хіба що оцей костюм, але він взятий у кредит і за нього сплачено лише чверть суми. За що ти мене любиш, Іє?

Сідалковський говорив про себе майже щиру правду і цим самим не відштовхував від себе Ію, на що в душі розраховував, а наближував. Правда була гірка, як і пілюлі, однак дарма Євграф сподівався, що вона може вилікувати від такої невиліковної хвороби, як кохання. Навпаки — гіркота правди змусила по-новому засяяти мученицький ореол навколо його особи, а нікого так не люблять жінки, як мучеників.

— Я не можу без тебе, Євграфе… Особливо тепер не можу… Мені нічого не треба… Я хочу тільки тебе…

— Ти така ж скромна, як і я.

«Бач, розмріялась», — подумав про себе Сідалковський, але вголос цього не сказав. Він любив себе. І йому дуже хотілося ще й ще почути слова, які так приємно лоскотали душу.

— Я тебе нікому не віддам… Мені від тебе не треба нічого. У мене є все. Ти знаєш. Але ти не знаєш мене, Сідалковський. Ти ще не знаєш жінок, Сідалковський!

Сідалковський від здивування підняв брови.

— Ти тільки думаєш, що ти їх знаєш.

— Іє,— Сідалковський знову опустився на коліна і взяв її за руки вище ліктів, ловлячи себе на тому, що боїться несподіваного ляпаса. Він чудово розумів, що продовжує грати комедію і цим самим ще більше закохує її в себе, хоч саме це йому тепер було ні до чого. — Мені такі глибокі знання про жінок, як у Ховрашкевича, не потрібні. Я не збираюсь на жінках захищати