Читати книгу - "Кривавий блиск алмазів, Володимир Леонідович Кашин"

І дівчина згадала усі подробиці історії з листівкою, що налякала її.

У неділю, пізно повернувшись з кафе і роздягаючись у коридорі, Люція механічно засунула руку в кишеню. В ній, як завжди, лежав зібганий носовичок і маленьке люстерко. Крім цих знайомих речей, пальці намацали ще й величенький клапоть паперу. Здивована співачка перевірила штори на вікнах, тоді ввімкнула лампу і почала роздивлятися розлінієну сторінку зі шкільного зошита. На ній машинкою було надруковано: «Товаришу, не вір фашистській брехні. Радянські війська повсюди відбивають атаки фашистів…» Люція перестала далі читати, злякано оглянулася, мовби хтось у хаті міг піддивитися, що в неї в руках. Що ж з ним робити? Не зберігати ж таке?! Та й викинути ніяк. У кватирку? Знайдуть біля дому, почнуть трусити всіх, а вона так боїться болю — як заберуть у гестапо, одразу признається… Що ж тоді буде? Хто їй повірить, що не знає, яким чином цей страшний папірець опинився у її кишені?!

Вона ще раз кинула обережний погляд на папірець. «Знищуйте окупантів, насамперед офіцерів і таких катів, як комендант Києва Ебергардт, як начальник поліції…»

На мить майнула думка: «Знайти вранці Курта, показати йому цю листівку, хай знайде совєцьких заброд, що таке пишуть… Ох, як вона зараз їх ненавиділа! Яка підлість — підсовувати невинній людині, підводити під розстріл.

Проте Люція відмовилася від цієї думки. Вона не буде встрявати в політику, її справа — співати, їй треба вижити у цю тяжку годину за будь-яку ціну, не потрапити між перехресний вогонь.

Третьокласницею, їдучи з мамою у піонерський табір, бачила на станції Дебальцево сцену, яка навік вкарбувалася у пам'яті. Робітник, який зчіплював залізничний состав, подаючи машиністові маневрового паровозика сигнали, не уберігся і потрапив між дисками буферів, що зійшлися, — з малою Люцією сталася істерика, і вже годі було думати про поїздку у табір. Ні, ні, нізащо не потрапити між диски! Завжди бути насторожі, завжди вчасно вислизнути з-поміж буферів.

Люція подерла страшний папірець на найдрібніші клаптики, вона розривала і розривала аркушик, поки її пальці уже не могли утримати малюсінькі частинки. Тоді пішла у туалет і почала кидати їх в унітаз, та не всі враз, бо вода не зможе усі змити, спустила воду, почекала, поки зникнуть перші папірчики, тоді ще кинула, іще. Коли у руках нічого не залишилося, зайвий раз смикнула за шнурок «Еврики» і трохи постояла, поки вода заспокоїлася, перевіряючи, чи не випливе якийсь клаптик нагору.

Тоді повернулася у кімнату, гарячкове міркуючи, хто б це міг підкласти їй таку свиню. Звичайно, не доброзичливець, а потайний ворог. Та хто в неї ворог? Ображений, знехтуваний коханець Гіллер? Ні, він не посмів би, та й потрібна вона йому у кафе: де іще він знайде таку слухняну помічницю? На ній тримається вечірнє кафе, бо багато клієнтів приходять лише заради неї. Правда, посуду вона вже не миє, Артуру Христофоровичу довелося найняти прибиральницю. Бородатий грузин Антон? Навряд. Йому аби тільки нажертися, коли з'являється на роботу, і відтюкати свою норму на піаніно, щоб Гіллер не вигнав. До неї він ставиться байдуже і старанно виконує замовлений акомпанемент. Поміркувавши, вона вирішила, що таку свиноту могла вчинити тільки кирпата Дуська, яка дуже заздрить їй, — їхні пальта висять у сінях поряд, непомітно вкинула — і все.

Але вона, Люція, не буде доносити на Дуську, чорт з нею! Головне — не потрапити між диски буферів…

Тим часом гауптштурмфюрер підвівся і підійшов до чорного, лискучого піаніно. Він підняв кришку і, стоячи, узяв акорд. Люції здалося, що він просіяв, почувши глибокий, чистий звук інструмента.

— «Стейнвей»! — урочисто промовив він. — Ти знаєш, що таке… «Стейнвей»? Цього ніхто не знає, тільки ми — німці, з усіх народів найчутливіші до чистоти звука. — Він погладив рукою блискучий бік піаніно. — Мій любий «Стейнвей»! — розчулено повторив він.

«Як це «його»? — здивовано подумала Люція, яка й далі стояла біля стінки, дивуючись різкій зміні настрою гауптштурмфюрера і не знаючи, як далі будуть розвиватися події. Втім, вона уже спостерігала таке, коли Курт привіз її вночі на свою квартиру. Тоді, випивши, він раптом розчулився, почав розповідати про своє дитинство і витяг з шухляди блискучі кольорові листівки з німецькими пейзажами. На них були і ліси, і гори, і чудові долини, містечка й села із гостроверхими кірхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленіли підстрижені газони. Це була його «Гаймат»[1], задля чиєї слави він пішов воювати з дикими слов'янами, які мусять звільнити землю для німців, людей, що вміють краще господарювати, будувати такі гарні кірхи й села, створювати божественну музику і робити чудові інструменти. І тоді, і зараз їй не вірилося, що це той самий гауптштурмфюрер Раух, про якого уже пішла слава як про вкрай жорстокого і підступного садиста. Вона й сама помічала з естради, як навіть офіцери-армійці, коли він зрідка з'являвся в «Едельвейсі», намагалися триматися подалі.

Раух зняв своє чорне шкіряне пальто, кинув його на диван, а сам опустився на круглий гвинтовий стілець і, любовно розглядаючи інструмент, продовжив свою розповідь:

— Я замолоду жив у Гамбурзі, Люціє, і робив ці піаніно. Я працював на музичній фабриці і добре заробляв. Але потім, коли фюрер покликав, — гауптштурмфюрер не витримав і хвицьнув рукою вгору, — я все покинув і пішов за ним. Настав час навести новий порядок у розм'яклому, зажирілому світі, і для цього варто віддати життя. Американські плутократи, що допомагали нашій фабриці, нещадно нас експлуатували, але тепер ми будемо самі господарями фірми… і назву її змінимо… Ти сама музикант і мусиш розуміти, що німці — найчутливіший народ у світі, з найтоншою душею, і усе, що зв'язане з музикою, мас бути в наших руках і нами визначатися… Ах, мій любий «Стейнвей», — продовжив він, звертаючись до піаніно. — А ти як потрапив у цей варварський край, та ще й до юдиних рук?