Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

Капітан враз зашарівся від збентеження. Зульфія помітила це, стисла губи, щоб стримати переможну посмішку: стомлені, запалені очі її сміялись. Але, видно, капітан їй все ж сподобався. Ще б пак, щоки — кров з молоком, нагороди на грудях! З підсвідомим жіночим кокетством дівчина піднесла руку і тонкими пальцями почала поправляти розкуйовджене чорне волосся.

— Люстерко дати? — запитав капітан.

— Будь ласка, — спалахнула Зульфія. — Я своє давно загубила.

Вона не бідкалася з приводу свого “жахливого вигляду”, як це роблять більшість дівчат у подібних випадках. Поглянувши на себе, Зульфія лише хитнула головою, а очі її стали ще сумніші. Вона тут же повернула люстерко капітанові. Вигляд у неї був справді кепський. Але й така, у зім’ятій, вкритій пилюкою гімнастерці, чоловічих кирзових чоботях, змарніла від недосипання, пригнічена відступом, і така — змучена, нещасна Зульфія була прекрасна!

Здається, капітан відчував це. Можливо, він, як і мій товариш-художник, знався на мистецтві стародавніх май-стрів-іконописців, а можливо, просто був вражений незвичною красою “полукровки”, не знаю, але я безпомилково вгадав: дівчина йому до вподоби. Мені було чомусь боляче усвідомлювати, що їх уже зв’язує відчуття приязні, бодай ще кволе, бодай ще воно нічого не значить, але ж воно є. Я думав, яким поглядом нагородила б мене Зульфія, коли б дізналася, хто я і що зніс цієї ночі…

— Товаришу капітан, а чому я мала погрожувати вашому шоферові? — раптом запитала Зульфія суворо. — Чому ви одразу не зупинили машину?

— Люба моя! — весело вигукнув капітан. — Є принаймні три поважні причини. Сама бачиш, машини переповнені. По-друге, я виконую спецзавдання генерала і дуже поспішаю. — Він мельки, але стривожено, зиркнув на годинник. — І, по-третє, ми веземо важну пташку: спійманого диверсанта, який, треба сподіватись, мусить сповістити нам ду-у-же цікаві і важливі відомості.

Невже капітан вірив тому, що говорив про мене? Я вже не ображався, ні, було мені не до образ, але я не міг навіть припустити, що бойовий командир такий наївний чи дурний. Я хотів зазирнути йому у вічі, але капітан перегнувся через борт до кабіни. Зульфія тільки-но окинула поглядом усіх, хто сидів у машині, одразу й зрозуміла, хто тут “важна пташка”: лише в мене одного не було зброї. Наші погляди зустрілися. Вона дивилася на мене дещо злякано, ледь-ледь відкривши маленький ротик, наче дівчинка-дошкільниця, що побачила бабу-ягу. Мене це трошки розвеселило, я усміхнувся до неї, але, видно, усмішка вийшла не така, як я хотів, а жалюгідна, благальна.

— Не бійтеся, Зульфія, я зовсім не той, за кого мене вважають.

— Заткни пельку! — визвірився капітан, обертаючись до мене. — Розповідатимеш у генерала.

Тут щось скоїлось із мотором, машина зупинилася.

— Ну, що в тебе? — роздратовано запитав капітан водія, коли той виліз із кабіни. — Ворушись!

А Зульфія ніяк не могла одірвати від мене очей. Тепер її губи були стиснуті, обличчя виказувало не страх чи подив, а гидливість і гарячу, пристрасну ненависть. Я заплющив очі і заперечливо похитав головою, намагаючись без слів дати їй зрозуміти, що вона помиляється. Не допомогло! Однак в очах дівчини з’явився ще один новий відтінок: чимось я, мій вигляд, очевидно, збентежив її, тоненька зморшка знову прорізалась у неї на лобі. Невже згадала?.. Я не помилився, хоч і хотів, щоб мій здогад не ствердився, — вона впізнала мене.

— Стривайте… — Зульфія здригнулась і навіть відсахнулася від мене. — По-моєму, я десь його бачила. Ну, звичайно, бачила!

— Он як! — зрадів одразу капітан. — Де?.. Ну, де? — Він обернувся до мене. — Вона бачила тебе?

Я мовчав, міркуючи, чи варто мені розповісти капітанові правду. Хай навіть і не повірить він, сприйме мою розповідь наспіх вигаданою легендою, але Зульфія вже не буде дивитись на мене такими жорстокими, сповненими ненависті очима. Вона розумна, відчує у моїх словах правду, здогадається про все. Одначе думка про те, що я хочу стати в очах дівчини романтичним героєм, намагаюся викликати у неї симпатію, стримала мене.

— По-моєму, він був у цивільному. — Не спускаючи з мене очей, Зульфія прикусила на мить губу. — Так, він точно був одягнутий у цивільний костюм.

— Сестро, ти що, бачила його вже? Знайома? — запитав раптом Володька, що уважно стежив за виразом обличчя дівчини. — Скажи! Я ж глухий. А то капітан, бачу, сердиться. А чого злитись? Приїдемо на місце, з’ясуємо.

— Це — конвоїр, — пояснив капітан дівчині. — На передовій захопили диверсанта, коли він перевдягався у радянську форму…

— Так, я бачила його, — ствердно кивнула головою дівчина. — Це було у Біловодській. Він не хотів пустити до хати пораненого. Я просила… А старий, господар, згодився.

— Кажеш: не хотів пустити пораненого? — знову запитав конвоїр і напружився усім тілом, чекаючи відповіді.

— Не хотів…

— Вона правду каже? — звернувся до мене капітан.

Я процідив крізь зуби:

— Правду.

— Сволота! Гад! — садонув мене ліктем у бік Володька.

— Виходить, тобі довелося покинути у Біловодській тяжкопораненого і цей тип був там? — продовжував розпитувати дівчину капітан. Де? У дворі? У хаті? Це дуже важливо…

— Ні, пораненого я залишила в іншій хаті. Цей не погодився взяти. По-моєму, він якийсь родич того старого.

— Навіть так… Ти пам’ятаєш той двір, де залишила пораненого?

— Звичайно! Це майже в центрі станиці. Маленька хата, колодязь із журавлем…

— Чому ти був у тій хаті? Хто той старий, ким тобі доводиться?

Третій допит… Я навіть посміхнувся.

— Потерпіть, товаришу капітан, приїдемо до мосту, про все дізнаєтесь.

Володька зрозумів, що я сказав, хапливо випалив:

— От-от, він і нашому старшому лейтенантові все про міст торочив…

— Все ясно, — підсумував капітан. — Підождемо до мосту. Тільки зваж, ти для мене перевдягнений фріц-диверсант, я жодному твоєму слову не вірю. І діяти буду відповідно…

Він замовк, прислухаючись. Німецькі літаки кількома