Читати книгу - "Беззаперечна правда"

Після декількох місяців тренувань я зателефонував мамі і попросив Боббі поговорити з нею по телефону. «Скажи їй, скажи їй», – просив я. Я хотів, щоб він сказав їй, який із мене вийшов хороший учень. Я просто хотів, щоб вона знала, що я на щось здатен. Я подумав, що вона могла б мені повірити, якби їй це сказала біла людина. Але вона просто відповіла йому, що їй важко повірити в те, що я змінився. Вона просто вважала мене невиправним.

Незабаром після цього Боббі прийшов до мене з ідеєю.

– Я хочу повести тебе до цього легендарного тренера з боксу Каса Д’Амато. Він може підняти тебе на наступний рівень.

– Про що ви, в біса, говорите? – запитав я. Тоді я не довіряв нікому, крім Боббі Стюарта. А тепер він збирався передати мене комусь іншому?

– Просто довірся цій людині, – сказав він мені.

І ось одного разу в березні 1980 року ми з Боббі поїхали на вихідні до Кетскілла, штат Нью-Йорк. Каса тренував у переобладнаному на тренажерний зал конференц-залі, розташованому над міським поліцейським відділком. Тут не було вікон і світло забезпечували кілька старомодних ламп. Я помітив на стінах плакати і вирізки з газет із фотографіями деяких місцевих хлопців, які досягли успіхів.

Кас виглядав саме так, як ви уявляєте собі крутого тренера з боксу. Він був невисокого зросту, повний, з лисою головою, і по ньому відразу було видно, що він сильний. Він навіть розмовляв жорстко, увесь його вигляд був сама серйозність – жоден м’яз на його обличчі не видавав навіть тіні посмішки.

«Здрастуйте, я Кас», – представився він. Він говорив із сильним бронкським акцентом. Він був із молодим тренером на ім’я Тедді Атлас.

Ми з Боббі вийшли на ринг і почали спаринг. Я розпочав бій сильно, по-справжньому заганяючи Боббі. Зазвичай ми робили по три раунди, але всередині другого раунду Боббі вдарив мене кілька разів правою і в мене з носа потекла юшка. Мені було насправді не боляче, але кров була по всьому моєму обличчю.

– Досить, – сказав Атлас.

– Але, сер, будь ласка, дозвольте мені закінчити цей раунд і зробити ще один. Ми так завше робимо, – благав я.

Я хотів вразити Каса. Думаю, мені це вдалося. Коли ми зійшли з рингу, першими словами Каса до Боббі було: «Це чемпіон світу в надважкій вазі».

Відразу після цього спарингу ми вирушили обідати до Каса додому. Він жив у великому білому вікторіанському будинку на десяти акрах землі. З ганку було видно річку Гудзон. Поруч із будинком росли високі клени і розлогі кущі троянд. Я ніколи в житті не бачив такого будинку.

Ми сіли поговорити, і Кас сказав мені, що не може повірити, що мені лише тринадцять років. А потім він змалював мені, яким бачить моє майбутнє. Він спостерігав за нашим спарингом лише шість хвилин, але він сказав це з такою впевненістю, ніби то був загальновідомий факт:

«Ти виглядав чудово. Ти неперевершенний боєць«. Один комплімент наздоганяв інший. «Якщо ти мене послухаєш, я можу зробити з тебе наймолодшого чемпіона у важкій вазі всіх часів».

Чорт забирай, як він міг обіцяти щось таке? Я думав, що він збоченець. Там, звідки я родом, люди говорять подібні речі тоді, коли вони хочуть скористатись з тебе. Я просто не знав, що й казати. Мені ніколи раніше не доводилось чути, щоб хтось говорив про мене добре. Я хотів залишитися поруч із цим старим, тому що мені подобалося те, які почуття він у мені будив. Пізніше я зрозумів, що це була психологія Каса. Ви даєте трохи сили слабкій людині, і вона стає залежною.

На зворотному шляху до Трайона я був дуже схвильований. Я сидів із букетом троянд Каса на колінах. Я раніше ніколи не бачив троянд наживо, хіба лише по телевізору, але мені дуже хотілось трохи собі, адже вони виглядали так вишукано. Мені хотілось взяти з собою щось хороше, тож я запитав Каса, чи можна мені трохи троянд. Наповнений запахом троянд і словами Каса, які все ще дзвеніли мені у вухах, я почував себе щасливим ніби змінився весь мій світ. Саме тієї миті я зрозумів, що з мене будуть люди.

– Я думаю, ти йому подобаєшся, – сказав Боббі. – Якщо не будеш поводитись як придурок і мудак, то все буде добре. Можна сказати, що Боббі був радий за мене.

Я повернувся до своєї кімнати і поставив троянди у воду. Кас дав мені подивитися величезну енциклопедію боксу, і я не спав ніч, доки не прочитав усю книгу. Я читав про Бенні Леонарда, Гаррі Греба та Джека Джонсона. Я просто повівся на цьому всьому. Я хотів бути схожим на цих хлопців; вони виглядали так, ніби для них не було жодних правил. Так, вони багато працювали, але у вільний час просто байдикували, a люди приходили до них, як до богів.

Я почав ходити на тренування до Каса кожні вихідні. Я тренувався з Тедді у спортзалі, а потім залишався ночувати у Каса. У будинку Каса та його партнерки, милої української леді на ім’я Камілла Евальд, були й інші хлопці, що прагнули стати бійцями. Першого разу, коли я опинився в будинку, я вкрав гроші з гаманця Тедді. Гей, ви ж розумієте, що від цього лайна не просто позбутися лише тому, що у вас наче все стало гаразд? Мені потрібно було дістати грошей на траву. Я чув, як Тедді говорив Касу: «Це має бути він».

– Це не він, – відповідав йому Кас.

Я був у захваті від боксу, але після того, як подивився по телевізору перший бій із Леонардом Дюраном, мені стало зрозуміло, що бокс – це те, чим я хочу займатися все своє життя. Вау, той бій просто перевернув для мене все, я був надзвичайно схвильований. Вони обидва боксували з такими неперевершеними стилями та міццю, завдаючи швидких ударів. Це все виглядало настільки неймовірно, що видавалося постановкою. Я був просто вражений. Мені більше ніколи не доводилося переживати такі почуття.

Коли я тільки почав ходити до Каса, він навіть не пустив мене боксувати. Щойно я закінчував своє тренування з Тедді, Кас сідав поруч зі мною, і ми розмовляли. Він говорив про мої почуття та емоції, а також про психологію боксу. Він хотів дістатися до самої моєї суті. Ми багато говорили про духовні аспекти гри. «Якщо в тобі немає духовного воїна, ти ніколи не