Читати книгу - "Беззаперечна правда"

затримати мене. Не знаю я, які наукові діагностичні тести вони використовували, але цього разу вони вирішили направити мене в Трайонську школу для хлопчиків, що була центром для неповнолітніх правопорушників у північній частині штату Нью-Йорк, приблизно за годину їзди на північний захід від Олбані.

Моя мати була щаслива, що я їду на північ штату. Тоді вже безліч дорослих чоловіків приходили до нашого дому, розшукуючи мене.

– Твій брат – брудний шибздик. Я вб’ю твого брата, – казали вони моїй сестрі.

– Він лише дитина, – відказувала вона. – Він же не забрав у тебе жінку або щось інше в такому роді.

Уявіть собі, що дорослі чоловіки приходять до вас додому, розшукуючи вас, а вам лишень дванадцять. Ну хіба це не лайно? Хіба можна звинувачувати мою матір за те, що вона втратила будь-яку віру в мене?

ТОЙ ФАКТ, ЩО МЕНЕ НАПРАВИЛИ ДО ВИПРАВНОЇ КОЛОНІЇ НА ПІВНОЧІ ШТАТУ був геть не добрим. Тепер я опинився з дорослими хлопцями. Вони були жорсткішими, ніж хлопці з Споффорда. Але Трайон був непоганим місцем. Там було багато котеджів, і можна було гуляти на вулиці, грати в баскетбол та ходити до спортзалу. Але я одразу ж потрапив у біду. Увесь час я був у дурному настрої. Я поводився дуже погано. Я був конфліктним і давав усім і кожному знати, що я з Брукліна і не збираюся знатися з усіляким лайном.

Того разу я йшов на один із моїх уроків, коли повз мене у холі пройшов той пацан. Він тримав себе так круто, наче був кілером, а коли проходив повз мене, то, побачивши, що я тримаю в руках шапку, почав на ходу виривати її в мене з рук. Я не знав, хто він, але він не поважав мене. Цілих сорок п’ять хвилин наступного уроку я сидів у класі й метикував, як я збираюсь убити того хлопця за те, що він смикав мою шапку. Коли заняття закінчилось, я вийшов із класу і побачив у дверях його з друзями.

«Оце він, той, кого ти шукаєш, Майку», – подумав я. Я підійшов до нього – він стояв заклавши руки в кишені і дивився на мене так, наче йому не було жодних турбот у цілому світі, наче я забув, що він смикав сорок п’ять хвилин назад мою шапку. Побачивши таке, я з усією люттю накинувся на нього.

Вони надягли на мене наручники і направили до Елмвуда, який був закритою колонією для невиправних дітей. Елмвуд був моторошним. Там були великі круті мужлани – службовці. Щоразу, як мені доводилось там когось бачити, вони йшли в наручниках у супроводі двох тюремників.

У вихідні всі діти з Елмвуда, які заробили хороші оцінки, виїжджали на кілька годин, а потім поверталися з набряклими носами, пощербленими зубами, розбитими ротами та забитими ребрами – усі вони були на взводі. Я думав собі, що то наслідки побоїв від тюремників, адже тоді ніхто не розказував про такі випадки в Департаменті охорони здоров’я або соціальній службі. Проте чим більше я розмовляв із цими побитими хлопцями, тим більше розумів, що вони щасливі.

«Да, чувак, так його! Ми його майже поклали!«– сміялись вони. Я поняття не мав, про що вони говорять, але потім вони мені все розповіли. Вони боксували з містером Стюартом, одним із вихователів. Боббі Стюарт був міцним ірландським хлопцем, вагою близько 170 фунтів, колишнім професійним боксером. Він був чемпіоном країни серед аматорів. Коли я був у холі, працівники колонії сказали мені, що тут є колишній боксер, який навчає дітей боксу. Працівники, які розповідали мені про нього, були дуже добрі до мене, і я хотів зустрітися з ним, тому що думав, що він теж буде добрим до мене.

Одного разу вночі я був у своїй кімнаті, коли пролунав гучний, лячний гуркіт у двері. Я відкрив їх і побачив містера Стюарта.

– Гей, придурок, я чув, що ти хочеш поговорити зі мною, – прогуркотів він.

– Я хочу бути бійцем, – сказав я.

– Як і всі інші хлопці. Але їм не вистачає внутрішнього стрижня постійно працювати, щоб бути бійцем, – сказав він. – Можливо, якщо ти прийдеш до тями й перестанеш вести себе як придурок, продемонструвавши хоч трохи поваги, я буду працювати з тобою.

Тож я справді почав докладати зусиль, щоб взяти себе в руки. Я думаю, що я найдурніший хлопець у світі, коли справа доходить до схоластики, але я отримав свою зірку пошани і говорив «так, сер» та «ні, мем» усім, ставши просто зразковим громадянином, так сильно я хотів битися зі Стюартом. Це забрало у мене цілий місяць, але врешті-решт я заробив достатньо кредитів, щоб піти. Усі інші діти прийшли подивитися, чи зможу я надерти йому дупу. Я був абсолютно впевнений, що знищу його і що всі будуть стелитися мені під ноги.

Я відразу ж почав молотити руками і наносити йому купу ударів, а він натомість просто прикривався. Я б’ю його з кулака і лупцюю по-всякому, а він раптово прослизає повз мене і періщить мене просто в живіт. «Бух… Уффффф… Уффффф…». Я виблював усе, що з’їв за останні два роки. Що це була за чортівня? Я замислився. Я тоді не знав нічого про бокс. Тепер я знаю, що якщо тебе б’ють у живіт, то ти просто втратиш дихання на пару секунд, але воно швидко відновиться. Тоді я цього ще не знав. Я справді думав, що ніколи більше не зможу дихати й помру. Я відчайдушно намагався вдихнути, але все, що я міг зробити, це блювати ще і ще. Це було просто неймовірно жахлива чортівня.

– Вставай і провалюй, – гаркнув він.

Після того, як усі пішли, я підійшов до нього дуже присоромленим.

– Вибачте, сер, а ви не могли б навчити мене цьому? – запитав я. – Я подумав, що коли повернусь до Браунсвіля, зможу вдарити якогось шибздика в живіт, і той впаде, а я зможу залізти до нього в кишені.

Ось де тоді були мої думки. Мабуть, він побачив у мені щось таке, що йому сподобалося, тому що після нашого другого сеансу він сказав мені: «То ти справді хочеш цим займатися?»

Тож ми почали регулярно тренуватися. А після наших тренувань я повертався до своєї кімнати і всю ніч боксував зі своєю тінню. Я ставав усе кращим. Тоді я цього ще не знав, але під час одного з наших спарингів я вдарив Боббі джебом і зламав йому ніс, мало не збивши його з