Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

— Ну, цим тільки попадись на зубок!

Роман Петрович відходить від вітрини і прямує в глиб території. На одній з бокових доріжок валяється недокурок. Начальник табору носком черевика збиває його геть, але раптом вражено нахиляється, його очі, зіркі очі колишнього льотчика, помічають у недокурку дещо гідне уваги. Він похапцем піднімає недопалену самокрутку, розгортає її і висипає геть рештки тютюну. Тепер на зім'ятому, обгорілому клаптику паперу чітко видно голову й плечі веселого хлопчини з смішними синіми вусами.

Немає ніякого сумніву — клаптик для самокрутки вирвано з того самого старого журналу, що його він дістав у поїзді! Цей журнал лежав у портфелі…

— Романе Петровичу, — весело гукає вожатий Віктор. — Ото шкода, що ви не пішли зі мною купатися. На річці чудово!

Обличчя вожатого сяє щирою посмішкою, але, помітивши заклопотаність свого начальника, Віктор Михайлович бентежиться.

— Що це ви так розглядаєте, Романе Петровичу?

— Так, дрібничку одну… — Роман Петрович швидко ховає клаптик у кишеню. Зовні він уже цілком спокійний, лише густі брови його трохи нахмурені.

Мов нічого й не сталося, начальник кінчає обхід табору.

Гриць Колосок, рожевий від сну, як цей погожий літній ранок, зводить до сонця дзвінкий горн:

«Вста-вай!.. Вста-вай!.. Вста-вай-те на за-ряд-ку!..»

Біля умивальників швидко утворюється весела, галаслива черга. Всі згадують нічну пригоду з ящірками і регочуть. Найдужче регоче кругловида товстушка Таня, винуватиця нічного переполоху.

Геннадій, пам'ятаючи Славчину погрозу, сміється впівголоса і намагається не потрапиш йому на очі. Але, на диво, Славка зовсім забув про Генчин гріх з ящірками і не дивиться навіть в його бік. Вони з Сергійком та Костиком, понурившись, стоять осторонь і про щось тихенько сперечаються.

— Он пішов Роман Петрович. Давайте зараз наздоженемо його і про все розкажемо, — пошепки вмовляє Сергійка Костик.

— Справді, Сергійку, краще розповісти, — підтримує Костика і Славка. — Ну, нагорить, звичайно, за нічну вилазку, що ж поробиш…

— Я ж не того боюсь, що нагорить, — пояснює Сергійко. — Я боюсь, що Роман Петрович нам не повірить. Скаже — «примарилось». А як ми доведемо? Чим? Адже дошка була на місці… Он і дід Захар на що вже довірливий, а й той не повірив, і навіть розсердився. І вийде, що ми не тільки порушники дисципліни, а й брехуни! Посміховиськом для всього табору станемо!..

Славка з Костиком збентежено вмовкають. Стати посміховиськом для всього табору — це вже занадто! Чи не краще промовчати? Хто ж йото знає, що там сталося з Сергійком біля криниці…

— За дровником було темно… Може й справді тобі тільки примарилося? — нерішуче питає Славка.

— От бачиш, навіть і ти сумніваєшся, а ще хочеш, щоб Роман Петрович повірив!

— Та я не сумніваюсь… Тільки якось дивно воно вийшло.

— Знаєте що? Давайте почекаємо Томку, — переконливо шепоче Костик. — Тоді всі разом і надумаємо, що робити.

Сергійкові зараз не до самолюбства: справді, добре було б порадитися з рішучою, заповзятливою подругою. А вона ж от-от приїде.

— Славко! — закричав з веранди черговий по живому куточку. — Можна зозуленя вчорашніми макаронами годувати?

— Зажди, я зараз прийду! — відгукнувся Славка. — Так домовились, будемо чекати Томку?

Сергійко похмуро промовчав, і, не діждавшись відповіді, Славка побіг на веранду, де нетерпляче зойкало голодне зозуленя.

Роман Петрович замислено крокував з кутка в куток. У дворі постукали.

— Ввійдіть!

До кімнати зайшов сумний, з перев'язаною щокою завгосп.

— Що це з вами, Оникію Степановичу?

— Зуб проклятущий замучив, — поскаржився той. — Ходив щойно до медпункту, там Галина Григорівна вже на нього свої обценьки варить — рватиме.

— Страшно?

— Страшно… — признався завгосп. — Ніби смерть моя надходить. Ось, Романе Петровичу, підпишіть ці документи.

Роман Петрович підписав папери і побажав Оникієві Степановичу якомога швидше позбавитись навісного зуба.

— Трохи не забув, — обернувся вже з порога завгосп. — Не спав я цієї ночі, і здалося мені, вже перед світанком, що ваші вихованці по табору блукали.

— Хто саме? — насторожився роман Петрович.

— Хто саме — не розібрав: у голові джмелі гули від болю. Запитайте краще сторожа — мені і його голос почувся.

— Перевірю. Спасибі, що сказали.

Згодом Роман Петрович викликав до себе сторожа.

Дід Захар ввічливо привітався, дбайливо витер біля порога ноги і, поклавши на ріжок столу кашкет, обережно сів на стілець.

— Кликали, товаришу начальник?

— Кликав, Захаре Івановичу. Що у вас там сьогодні, перед світанком, за гомін був?

— То ж, мабуть, тоді, як дівчатка ящірок налякались?

— Та ні, після того. Кажуть, якісь хлоп'ята по табору вешталися? Неподобство!

— Хлоп'ята? Щось не пригадую… А-а, виходили, правда, із спальні двоє чи троє — живіт заболів, за вечерею перестаралися, — засміявся сторож. — Ну, погомоніли зі мною хвилину і назад повернулися. А так — не турбуйтеся, все було благополучно, можете мені повірити.

— Ну що ж, тим краще. Я не затримую вас більше, Захаре Івановичу.

Дід Захар підвівся, пригладив на голові кучму і потягнувся рукою за своїм кашкетом.