Читати книгу - "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Але свято не починалося, тому що, крім зграї Акки Кебнекайсе, ніхто з пернатих ще не завітав на Кулаберг. Нільс пильно видивлявся, чи не летять пташині зграї. Сидячи на спині пана Ерменріха, він бачив усе небо.

Але птахи наче забули про нинішнє свято.

Небо було погідне, тільки ген-ген над самим обрієм зависла невелика темна хмаринка. Ця хмаринка ставала дедалі більшою. Вона рухалася прямо на Кулаберг і над самим майданчиком, де зібралися звірі, закружляла на місці.

І вся хмара співала, свистіла, щебетала. Вона то підіймалася, то опускалася, звук то затихав, то бростився. Раптом ця співуча хмара разом упала на землю — й уся земля запістрявіла червоно-сіро-зеленими щиглями, жайворонками, зябликами.

Услід за першою хмарою показалася друга. Де вона пропливала — над сільським хутором чи над міським майданом, над садибою, копальнею чи заводом, — звідусіль до неї піднімалися із землі наче цівки сірого пилу. Хмара росла, ширилася, і, коли вона наблизилася до Кулабергу ринула справжня гороб'яча злива.

А крайнебо вже оснувала чорно-синя грозова хмара. Вона насувалася на Кулаберг, наганяючи на всіх жах. Жоден сонячний промінь не міг проникнути крізь цю щільну завісу. Стало темно, як уночі. Зловісний, скрипучий гуркіт перекочувався по хмарі з кінця в кінець, і раптом чорний град упав на Кулаберг. Коли він пройшов, сонце знову засяяло в небі, а по майданчику ходили, ляскаючи крильми і каркаючи, чорні ґави, галки й інший воронячий народ.

А потім небо покрилося сотнею крапок і рисок, які складалися то в рівний трикутник, то витягувалися, наче по лінійці, в пряму лінію, то викреслювали в небі півкола. Це летіли з навколишніх лісів і боліт качки, гуси, журавлі, глухарі…

Як заведено на Кулабергу споконвіку, ігри починалися польотом ворон.

З двох найвіддаленіших кінців майданчика ворони летіли назустріч одна одній і, зіткнувшись у повітрі, знову розліталися в різні сторони. Самі ворони вважали, що немає нічого красивішого за цей танець. Але всім іншим він здавався доволі-таки безглуздим і втомливим. Мабуть, тому й ґав випускали першими, щоб потім вони вже не псували свята. Нарешті ворони угамувалися.

На майданчик вибігли зайці.

Ось тепер уже розпочалися справжні веселощі!

Зайці стрибали, перекидалися через голову, хто катався по землі колесом, хто крутився дзиґою, стоячи на одній лапі, хто ходив прямо на голові. Зайцям і самим було весело, і дивитися на них було весело!

І як же їм було не стрибати й не перекидатися! Весна йде! Закінчилася холодна зима! Закінчився голодний час!

Після зайців настала черга глухарів.

Глухарі розсілися на дереві — в блискучому чорному оперенні, з яскраво-червоними бровами, поважні, надуті. Першим завів свою пісню глухар, який сидів на найвищій гілці. Він підняв хвоста, відкриваючи під чорним пір'ям білу підкладку, витягнув шию, закотив очі й заговорив, засвистів, затокував:

— Зис! Зис! Так! Так! Так!

Три глухарі, що сиділи нижче, підхопили його пісню, і з гілки на гілку, з сучка на сучок ця пісня спускалася по дереву, аж поки затокували всі глухарі. Тепер усе дерево співало і свистіло, вітаючи довгожданну весну.

Пісня глухарів узяла всіх за живе, всі звірі готові були підхопити її. А тетеруки, не дочекавшись своєї черги, з надміру почуттів узялися на повний голос підспівувати:

— О-р-р! О-р-р! О-р-р!

Усі були так захоплені співом, що ніхто не помітив, як одна з лисиць обережно підкралася до зграї Акки Кебнекайсе. Це був лис Смірре.

— Дикі гуси! Стережіться! Стережіться! — закричав маленький горобець.

Смірре кинувся на горобця й одним ударом лапи розправився з ним. Але гуси вже встигли піднятися високо в повітря.

Смірре аж завив од люті. Адже скільки днів і ночей лис тільки про те й думав, як би помститися зграї Акки Кебнекайсе. Побачивши всю зграю тут, на Кулабергу, він забув про всі священні звичаї цього весняного свята, забув про все на світі.

Порушити мир на Кулабергу! Такого ще ніколи не траплялося!

Коли звірі побачили, що Смірре намагався напасти на диких гусей, що він убив горобця, гніву їх не було меж. Навіть лисиці повстали проти свого родича.

Тут же, на місці, відбувся суд.

Вирок був такий:

«Той, хто зневажив вічний закон миру в день великого збору звірів і птахів, назавжди проганяється зі своєї зграї. Лис Смірре порушив цей закон, і лапа його не повинна більше ступати по нашій землі».

А для того, щоб усі знали, який злочин учинив Смірре, найстарша лисиця відкусила йому кінчик вуха.

Принижений, осоромлений, з відкушеним вухом, лис Смірре кинувся втікати, а вслід за ним лунало сердите дзявкотіння всієї лисячої зграї…

Поки звірі чинили розправу над лисом Смірре, глухарі й тетеруки продовжували свою пісню. Такий уже характер у цих лісових птахів — коли вони заводять пісню, то нічого не бачать, не чують, не розуміють.

Нарешті і самі співаки втомились і замовкли.

Тепер на майданчик вийшли олені. Це були прославлені борці.

Боролися відразу кілька пар. Олені билися лобами, роги їх перепліталися, з-під копит злітало каміння. Олені кидалися один на одного з таким бойовим грізним ревом, що всіх звірів і птахів охоплював войовничий дух. Птахи розправляли крила, звірі точили кігті. Весна пробуджувала в усіх нові сили, сили до боротьби і до життя.

Олені завершили боротьбу саме вчасно, тому що, спостерігаючи за ними, всім іншим теж хотілося показати своє уміння, і, так і дивись, свято закінчилося б загальною бійкою.

— Тепер черга журавлів! Тепер черга журавлів! — залунало над Кулабергом.

І ось на майданчику з'явилися журавлі — великі сірі птахи на довгих струнких ногах, з гнучкою шиєю, з червоним чубчиком на маленькій точеній