Читати книгу - "Аеніль"

канікул? — запитала Іно з надією.

— Навряд, це не дозволяється. Але якщо буде привід, то я зроблю все, щоб приїхати.

— Я чекатиму.

— Я теж…

Служниця мало не силою випхала Аеніль за двері, бо інакше б та вічно стояла у передпокої. У коридорі на Аеніль уже чекав охоронець. У нього був сердитий вигляд. Уже давно минув час відвідин, і тепер він повинен був вивести її з викладацької частини, де ввечері учням заборонялося бувати.

* * *

У п’ятницю стомлена Аеніль поверталася після занять до дівчачої вітальні. Вона йшла разом з Нітетіс. На останньому занятті — з музики — їм довелося попрацювати. Незрозуміло, чому майстриня Іветт так на них напосіла. Аеніль навіть думала не чекати вечері, а одразу піти у свою кімнату та лягти спати. Проте не могла порушити традицію — розмовляти з Емблою у вітальні.

Дівчата йшли мовчки, бо зазвичай говірлива Нітетіс зараз теж була занадто стомлена.

На учнівських сходах вони зіткнулися з майстром Елітісом-молодшим. Аеніль згадала нещодавню зустріч у батьків з його ймовірним братом. Вона стала уважніше його розглядати, щоб знайти схожість. Майстер це помітив і насупився. Проте погляд Аеніль щось йому нагадав, бо він зупинився і звернувся до дівчат:

— Добре, що я вас зустрів, — сказав він до Нітетіс. — Мені необхідно передати дещо кільком учням.

Він став порпатися у багаточисленних кишенях своєї мантії, а дівчата терпляче чекали. Тепер Аеніль була уже впевнена, що майстер має старшого брата. Такі ж густі насуплені брови, глибоко посаджені очі, худорлява статура. От тільки його брат був зовсім сивим, а майстер ледь помітно. Дивно, чому вона сумнівалася.

Коли майстер відчув, що Аеніль знову його розглядає, і підозріло поглянув на неї, вона одразу відвела очі. Дівчині завжди було важко витримувати пронизливий погляд чорних очей викладача.

Нарешті майстер із задоволеним виглядом дістав з однієї зі свої кишень кілька невеличких шматочків пергаменту. Він переглянув їх, вийняв звідти один, а решту віддав Нітетіс.

— Роздасте учням відділення. Тут шість запрошень, у тому числі й вам. Ви обов’язково маєте прийти і, зрозуміло, достойно підготуватись.

Нітетіс почала зацікавлено розглядати пергаменти. Аеніль хотіла підійти до неї і теж глянути, але майстер її зупинив. Останній пергамент, що він тримав у руках, чоловік простягнув дівчинці і сказав якось співчутливо:

— Вас теж запрошено. — Потім розвернувся і швидко зник у одному з коридорів.

Аеніль розгорнула сувійчик пергаменту:

Музичний вечір для батьків 61 дня осені, у суботу, о шостій вечора Аеніль дель Уберті, дочко Франческо та Фаріни дель Уберті, послів Ерлі в Академії, ви виконаєте сьому елегію Ейвінда фон Туґенштайна з опери «Далека земля»

Тепер зрозуміло, чому їм довелося так попрацювати на попередньому занятті. Майстриня Іветт, напевне, знала про цю подію, бо змушувала Аеніль заучувати саме цю пісню.

Дівчача вітальня алхіміків знаходилася у великому підземному залі. Усе підсвічувалося холодним синюватим вогнем, що палав у западинах серед напівкруглих стін. У тон до освітлення була оформлена вся вітальня — мармур синюватих відтінків, сапфірові килими й крісла, темно-сині гардини на стінах. Тут було дуже просторо, але й прохолодно. Навіть біля вогнів. Здавалося, що полум’я зовсім не гріє. А от крісла, дивани та килими випромінювали тепло. Схоже, за допомогою якихось чарів.

Аеніль з Нітетіс здивовано зупинилися на порозі вітальні. У ній нікого не було, за виключенням Ембли, що гортала книжку у дальньому кутку.

Нітетіс перша зрозуміла, у чому справа, ляснула себе по голові і вигукнула:

— Змагання! Зараз же йдуть змагання, як ми могли забути? Ходімо повболіваємо за наше відділення!

— А… Я теж забула… — нерішуче сказала Аеніль. — Але не піду, мене це не цікавить.

— Ну, як хочеш. У наших справді жодних шансів… Але я побігла. — І Нітетіс справді вибігла з вітальні.

На дверях вона мало не зіткнулася з Еліною. У тої був трохи роздратований вигляд і Нітетіс не стала переконувати її піти. Дівчина знала, що Еліна належить до тих кількох осіб з курсу, які ігнорують спортивні змагання і не відвідують відповідні заняття.

У Еліни було з собою кілька книг. Вона збиралася позайматися, можливо, разом з Емблою, але присутність Аеніль перебила ці плани. Еліна пішла в протилежний від дівчат бік і розташувалася там.

— Що робиш? — спитала Аеніль у Ембли.

— Роблю домашнє з історії чарів. — Вона глянула у бік Еліни. — А вона хотіла, щоб я їй допомогла. У неї проблеми з історією.

— То допоможи, — відгукнулася Аеніль. — Я почекаю.

— Не хочу, я вже втомилася, — неохоче сказала Ембла. — Нехай сама вчить, їй корисно.

— Тобто?

— Якби вона менше бігала невідомо де, то й оцінки в неї були б кращі. Вона навіть у вітальні рідко з’являється, не те що в бібліотеці.

— Я б не сказала, що…

— Та ти нічого не знаєш. Бродить десь по півдня парком чи забороненими частинами Академії, начебто у пошуках натхнення.

— Звідки ти це знаєш? — здивовано запитала Аеніль.

— Вона сама мені говорила, — захихотіла Ембла. — По секрету.

Еліна кинула на дівчат зневажливий та насмішкуватий погляд і вийшла з вітальні. Відчула, що говорять про неї.

— А… Якщо це таємниця, то, може, не треба було… — нерішуче почала Аеніль.

— Що? Ти ж моя подруга!

— Ну, так…

Аеніль не дуже подобалося обговорювати одногрупників за спиною. І вона завжди ніяковіла, коли їй розповідали чужі таємниці.

А Ембла постійно це робила, їй чомусь усі довірялися.

— А як там в тебе з руками? — Аеніль спробувала перевести розмову. — Вже все гаразд? Більше не болять?

— Ну… — Ембла враз спохмурніла. — Вже не болять, хоч іноді трохи поболюють…